Франческа. Володарка офіцерського житона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А потім влада в країні змінилась, і все пішло шкереберть. Журналістика як професія в тій країні померла. А може, її там і взагалі не існувало.

— Взагалі?

— Майже. Так зазвичай буває за диктаторських режимів. А потім була українська журналістика. А потім журналістика в США.

— Чесно, Джорджіо, я взагалі не уявляю тебе журналістом. Не уявляю, що ти працював у кадрі, писав тексти, брав інтерв’ю…

— Чому?

— Не знаю… Мені здається, що ти завжди був оператором Центру керування польотами, розраховував траєкторії і контролював орбіти разом зі мною.

— Та ну! Я цим займаюся менше року.

— То було якесь інше твоє життя.

— А знаєш, твоя правда. То було геть інше життя…

За кілька хвилин до перерви ми вийшли з корпусу надвір, де стояла страшенна задуха — на обрії блимали зірниці, небо затягли свинцеві хмари. 

— Дивись, тобі якась дама сигналить! — сказала Франческа.

Від КПП й справді легкою ходою танцюристки йшла якась дівчина в легкій короткій сукні волошкового кольору. Дівчина привітно махала нам рукою.

— Чого ти думаєш, що вона сигналить мені? 

— Ну не мені ж!

— Джорджіо, Франческо! — голос був якийсь знайомий. Дівчина підійшла ближче, і ми з напарницею пороззявляли роти.

— Сара?!

Дівчина в літній сукенці, босоніжках, із розпущеними чорними кучерями до плечей і з синіми очима виявилася нашим суперінтендантом, сержантом Сарою МакКарті. Вона теж мала цікаве минуле — колись була балериною. Свого часу Сара потерпіла від насилля, після чого вирішила докорінно змінити життя і стала військовою.

— Саро! Ми тебе не впізнали!

— Може, в мене виросли крила? Чи, навпаки, ріжки і хвіст? — засміялася дівчина.

Не дивно, що ми Сару не впізнали, бо ж уперше побачили її без військової форми, армійських черевиків та кепі, що його вона, наслідуючи командира бази, насувала на самі очі. Пишні чорні кучері Сара акуратно закручувала в «дульку». Сьогодні ж у МакКарті був вихідний, і вона вперше прийшла на базу у цивільному. Чесно — якби я зустрів її десь на вулиці або в магазині, то нізащо б не подумав, що ця дівчина — сержант.

— Саро, в тебе вихідний, що ти тут робиш?

— Я вам щось принесла! — сержант дістала з паперового пакета два скляні контейнери. — Я сьогодні приготувала тушковані ребра з овочами й принесла вам ланч!

Мені відняло мову. Я просто не міг уявити собі сержанта біля плити.

— Дякую, дорогенька! — кинулася їй на шию Франческа. — Це так мило! Оце тобі нічого було робити, як у свій вихідний готувати нам ланч!

— Якби мені справді не було чим зайнятися, — засміялася Сара, — то я би вам приготувала коронну страву моєї шотландської бабусі — гаґґіс, баранячий кендюх, фарширований нутрощами!

Я одразу згадав, як кілька років тому куштував таку страву в шотландському пабі. Насилу додому доїхав. Мій шлунок тоді, м’яко кажучи, дуже розчулився.

— А це, — Сара опустила очі й почервоніла, — віддайте полковникові.

Дівчина простягла нам ще один контейнер із реберцями.

— А ти сама віддай! — бовкнула Франческа, напевно, не подумавши.

— Ну що ти, я туди не піду! Як я у такому вигляді віддаватиму командирові честь за статутом? Як ти це собі уявляєш?