Франческа. Володарка офіцерського житона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дуже невдалий жарт, професоре Рассел, — сказав я, гірко всміхнувшись. — Такий паскудний жарт, що я й не знаю, сміятися мені чи плакати.

— А це не жарт, Джорджіо, — раптом дуже серйозно сказав астрофізик. — Еліс щойно підписала мені перевід, і я нарешті вилітаю в Орландо. До речі, де ваш стажер?

— Дейв? — я остаточно втратив зв’язок із реальністю. — Буде пізніше, поїхав у свою Академію по документи…

— Хотів на прощання обмінятися із ним контактами, бо він на той рік збирається до нас вступати, тож, ймовірно, стане моїм студентом. Бережіть мені його!

Франческа перестала оплакувати Баррела й тепер буравила чорними очима професора. Я захвилювався, підійшов до неї і обняв за плечі. Хтозна, як вона відреагує на таку звістку. Мені й самому здавалося, що я божеволію.

Два роки ми провели під крилом у професора Рассела і під надійним захистом офіцера Баррела. Ми могли валяти дурня, бешкетувати, висаджувати в повітря кухню і кидатися різними предметами в командному центрі, знаючи, що нас прикриють і підстрахують, дадуть копняка для прискорення і розведуть по різних кутках, як підлітків.

Ми звикли, що як заплутаємось у процедурах, то прийде офіцер Баррел і сяючим мечем розрубає Гордіїв вузол бюрократичних і процедурних хитрощів.

Якщо ми будемо не впевнені у своїх розрахунках чи в послідовності дій, нашою останньою інстанцією завжди буде професор Рассел. Це ж він навчив нас із Франческою абсолютно всього, що ми тепер уміємо.

І що далі? Ми втрачаємо найдорогоцінніших членів нашої команди. До такого повороту ми були неготові.

— А чого це? А чому ми не знали? Чому? Чого так раптом?! — у Франчески якось швидко минула стадія шоку й настала стадія несприйняття дійсності. — Та Джорджіо… та ми до Еліс зараз підемо!

Я взяв Франческу за руку.

— Не треба йти до Еліс. Це нічого не змінить.

— Джорджіо!

— Ми знали, що Баррел іде. Ми знали, що професор Рассел має піти. І це мало статись у вересні. А тепер уже перше жовтня. Просто настав час.

Франческа знову заплакала. Я відчував, що іще секунда, і я заплачу, як дитина, яку відняли від батьків.

— Джорджіо, Франческо… Діти… Ну чого ви? — Баррел і Рассел підійшли до нас, своїх учнів, і поклали нам руки на плечі.

— Ми вас підготували. Ви тепер самі здатні все робити. Не бійтеся, — заспокоював нас професор.

— Пора вам працювати без вихователів і няньок! — припечатав офіцер Баррел. — І не нюняйте тут, ворушіть уже дупами, бо звіти самі не зробляться, а там уже Ґріфінс землю копитами риє!

Це була свята правда. Незважаючи на втрати в колективі, життя невблаганно йшло вперед. Земля так само оберталася навколо Сонця зі швидкістю 108 тисяч кілометрів за годину, МКС на висоті 405 кілометрів летіла зі швидкістю 7,67 кілометра за секунду, Ґріфінс чекав звітів, і Дженіфер уже сурмила по всіх каналах зв’язку.

— Джорджіо, хай Франческа надіне гарнітуру, вас координація вже хвилин десять викликає! — понуро сказала Трейсі по внутрішньому зв’язку. — Господи, як це все несподівано…

— Та ми знали, Трейсі… Просто не хотіли вірити, не сприймали це серйозно…

— Отож… — зітхнула начальниця зв’язку.

Ми сиділи й механічно колупались у звітах за минулий місяць. Настрій був на нулі. Мені гостро хотілося випити стаканюру віскі, хоч я давно вже абсолютно не вживаю алкоголю. Франческа тихо клацала по клавіатурі, вносячи дані з робочої станції у звітну форму. За звуком клавіш я навіть знав, на якій вона стадії.

— Джорджіо, Франческо! — у двері нашого кабінету просунулася голова з непокірним русявим вихором. Голова радісно всміхалась і хитро мружила зелені очі. Це примчав Дейв, який іще не знав останніх сумних новин. — А в мене для вас сюрприз!

— Чорт, я не витримаю ще одного сюрпризу! — простогнала Франческа і схопилася наманікюреними пальчиками за скроні.

І тут у двері просунулася друга голова. Чорні неслухняні кучері, смаглява шкіра й очі чорні, немов арабська ніч, і формою як гішпанський мигдаль. Мені здалося, що я трошечки збожеволів.

Це була точна копія Франчески. Тільки без окулярів.

— Джорджіо, Франческо! — запищала копія. — Яка я рада вас бачити! — і в кабінет, широко розкинувши руки для обіймів, увірвалася дівчина-підліток. Це була студентка Авіакосмічної та інженерної академії Лейла Юсуф.

Коли я вернувся на своє місце за пульт, то на моніторі знайшов жовтий стікер. На ньому дрібним колючим професорським почерком було нашкрябано: «Коли закінчується щось старе й звичне, починається щось нове, незвідане й цікаве. В добру путь, діти. Удачі вам. Ваш Р. Р.»

КІНЕЦЬ