— Он як…
— Але ти не подумай нічого. Це давно в минулому. Він мене покинув… — трохи сумно говорить Марина.
Покинув? Жар? Він же… Як так?
— А я досі його кохаю. Хоча в мене вже є інший хлопець. Дивись…
Вона дістає телефон і, трохи попорпавшись в ньому, знаходить світлину. На ній два щасливих безтурботних обличчя. Вони сміються в камеру. І мають по-справжньому щасливий вигляд.
Тасіті світ застить від гніву. Морок сунеться назовні. Вона ледь стримує крик і сльози від ненависті та обурення. А може, це просто ревнощі…
— Я просто хотіла сказати, щоб ти берегла його. Він чудовий. Таких не часто зустрінеш…
Піддослідна опановує сплеск тьми і ще раз дивиться на світлину. Не на Марину. На Жара. Його обличчя сяє.
— Мені… — здавлено цідить Тасіта. — Мені він так ніколи не посміхався…
Марина здивовано дивиться на дівчину.
Так. Навіть коли сміявся чи просто посміхався їй. Його посмішка була не такою. Крізь неї прозирав сум і якась хворобливість. І справді… Як він міг так щиро радіти з людиною, яка так поводилася. Яка не вміла насолоджуватися життям і бути щасливою…
Тасіта знову напилася.
29.03
Мигтіння світла. Утробне гарчання монстрів із шлунка й хрип опісля. Напівоголені розхристані хлопці навалюються п’яними спітнілими тілами одне на одного. Серед них Тасіта. На ній тільки ліфчик і джинси. Вона кричить і п’є майже одночасно.
Терорайзер.
На сцені невідомі їй гурти. Вони змінюються, але грають одну й ту ж пісню. Пісню тіла. Пісню волі. Пісню слему.
Знавіснілі й щасливі. Божевільні й байдужі до болю. Справжній біль чекає їх тільки після концерту. У кожного з них буде своя «тасіта». Німі. Непочуті.
— І щоб ви всі здохли! Немає ніякого «завтра»! — кричить піддослідна, присмоктуючись до двохлітрової пляшки з пивом, качаючись на руках молодих хлопців.
Потім поспіхом вибігає із зали, блює собі в руки. Волочиться до жіночого туалету, наштовхуючись на дівчаток-підлітків, які перебувають у такому ж стані, як вона. Схиляється над унітазом і випльовує разом із монстрами і свій жаль, і свій страх.
Вивалюється з кабінки. Підходить до дзеркала й умивається, розмазуючи чорні тіні і яскраву червону помаду. На неї дивиться її відображення. І абсолютно тверезі очі.
— Ні… — сміючись, відштовхнула її від себе Віра. — Спершу все ж зайдімо на кухню.
— Та що ж там таке? — Тасіта витерла фарбу з її обличчя. — Невже це не зможе зачекати?
— Я довго готувалася…
— До чого?
Віра таємниче посміхнулася й потягнула її за собою.
На столі стояли тюльпани, великий торт і три літри пива.
— Це ж… — Піддослідна здивовано завмерла на порозі.
— З Днем народження, кохана… — ніжно прошепотіла на вухо Віра, обіймаючи її ззаду. — Назавжди моя…
Тасі на очі навернулися сльози. Щасливі. Безтурботні.
— Я ж… Не… Моя… — обійняла й впилася в її губи. Кусала й похапцем розхристувала її халатик.