— Я за останні дні спробувала чимало нового. Звісно, дещо з цього вже траплялося в минулому, але дещо я дегустувала, немов свіже вино. Той концерт… слем. Я й раніше любила все це: алкоголь, первісні інстинкти, пробудження в тобі дикуна, відчуття щастя серед бідного болючого світу. І знаєш, мені подобалося дивитися на них. Тому що я розуміла: кожен з них травмований. Або просто «інакший». У більшості з них є власна «чорна діра», що поглинає душу. У когось це неповна сім’я, у інших — пережите насилля чи психологічні розлади.
Тасіта нарешті набирає в рот вина, але не ковтає, булькаючи ним у роті. На обличчі з’являються маленькі неглибокі зморшки.
— Для більшості з них це крапка. В якийсь момент розвитку вони застрягають у ній, у власній «чорній дірі». Але я, я не можу спинитися, я мушу йти далі, згадавши те, що так збурювало мою кров раніше, що змушувало мене сміятися тоді, коли боліла душа, що додавало віри в якнайкраще майбутнє. Ліпше, ніж учора чи сьогодні. А може, навіть завтра.
Притискається гарячим лобом до вікна.
— Потрапляючи в одну й ту ж ситуацію, можна сподіватися іншого результату, якщо ти сам здатен змінюватися внутрішньо. І рости. І підійматися. І навіть падати.
Я страшенно хочу її запитати, що ж обрала вона. Так довго падати й несподівано вдарити по гальмах — не кожен зможе. Але вона намагається це зробити. Уже зрозумівши, що падати легше, ніж підійматися вгору.
31.03
Сонце яскраво прозирає крізь велику темну хмару.
Тася сидить закутана в ковдру на балконі. Поряд із нею, притиснувшись до її плеча, сидить Катя. Хмільна й невдоволена.
— Чому ми тут п’ємо вино, а не в кімнаті? Там тепло…
— А тут видно небо.
— З вікна на кухні теж видно небо. — Катя щільніше загортається у свою ковдру.
— Там між нами й ним — скло. А тут воно стає ближчим.
Катя нічого не відповідає. Вона любить піддослідну, поважає, схиляється перед її розумом і талантом. Тому й не звертає увагу на дивні слова й поведінку подруги.
— Що з роботою?
Тасіта морщить ніс. Вона досі не відповідає на дзвінки з роботи. Навіть на дзвінки батьків, що вже знають про її звільнення. Але й вони не тривожаться з цього приводу. Не думають, що через таку поведінку дочки станеться щось непоправне. Вони добре знають Тасіту і вже не вперше спостерігають, як вона уникає спілкування. Її вчинки… що ж… вони нікому не зрозумілі. Це її життя. І вона живе так, як їй хочеться. Без допомоги. Без підтримки. Вона знаходить вихід, коли перед нею постає проблема. Майже завжди знаходила…
— Я звільнена. Яка різниця, коли я заберу документи? Це станеться тоді, коли я усвідомлю своє звільнення.
— А слова «Ти звільнена!» для тебе ще нічого не значать? — Катя сміється й тягнеться рукою за цигаркою.
— Звісно ні. Я сама вирішую, коли мені бути звільненою.
Знову незрозуміла фраза.
— А що в тебе з твоїм «ідеальним» хлопцем?
Тася посміхається, дивлячись на обрис сонця, захованого хмарами.
— Він усе ще дзвонить. Кожного дня. При цьому знає про все, що зі мною відбувається. Влаштував мені нагляд, шпигунські ігри. Через своїх друзів. Можливо, через моїх також.
— Мені він нічого не казав.
Дівчина ховає обличчя в ковдрі. Жар прекрасно розумів її ставлення до Каті. Він не вважав її другом піддослідної. Він знав, що Тасіта так розважається, спілкуючись із людьми, яких вона зневажає, щоб подумки посміятися з них.
— Він знає, що я йому зраджувала. Але навіть не сердиться.
— Ти йому зрадила?! Коли?
— Нещодавно. Декілька днів жила з симпатичною неформалкою.
— Дівчиною? — здивовано німіє.
Тася сіпає бровою.