Ні!
Це місто не сприймає її. Це планета відштовхує її. Це для них вона інопланетянка. Це суспільство відкидає її… А не вона їх.
25.03
Біль унизу живота. Почуття невизначеності. Самотності. Бажання повернути те, що давно залишилося в минулому.
«Зустрінемось?»
«Ти мені?»
«Так.»
Секундна тиша.
«За 30 хвилин буду в тебе».
Тася згинається. Паморочиться голова. Хміль. Емоційна нестабільність. Критичні дні.
Вона хоче бути такою, якою він її пам’ятав. Сильною. Гарною. Рішучою. Чесною. Вірною. Вона хоче повернути його. Хоче почати все заново.
Вона збирається, хапаючись за живіт. Йде, згинаючись від болю. І думає. Думає…
Холодний насмішкуватий погляд людини, яка колись була дорогою. Вигин густих брів виказує зверхність.
— Можна я тебе обійму?
Саша стенає плечима. Вона обіймає його. Він навіть не робить порух назустріч.
— Я здивований. Не думав, що ти мені напишеш.
— Дивно. Я вважала, що значу для тебе не менше, ніж ти для мене.
Він мовчить.
— Як твоя сучка?
Тасіта морщить обличчя. Не стільки від його слів, скільки від болю.
— Те, що я спала з нею… Це не… Вона не така. Вона думала, що в нас стосунки.
— І? — Він іронічно зводить брови.
— Я сказала, що між нами нічого не може бути. Вона плакала. А ще я сперечалася з колегою щодо орієнтації. І плакала сама. А що?
— Твої норми моралі. Ти не була такою, якою стала зараз.
— Знаю.
Вони йдуть поруч, кожен зважує наступні фрази розмови.
Вона думає про те, що має сказати, як повестися.
Заходять до кафе. Зимно. П’ють холодне пиво.
Тася розповідає йому. Про все. Що відчувала, що переживала, що було. Під час розмови він стає поступливішим. Він змушує її вибачатися. Він вивищується над нею. І тільки під кінець розмови вона розуміє, що йому насправді потрібно — усвідомлення власної зверхності. Він хоче, щоб вона догоджала йому.
Щоб слухала те, що вже чула, й робила вигляд, ніби чує вперше. Щоб виявила свою нікчемність, щоб жалілася на проблеми і щоб він відчув себе сильним і владним, допомагаючи їй. Щоб її нікчемність дорівнялася до його.