— Ну… Я знала, що тобі й дівчата до смаку… — Катя поспішає обірвати недоречну тишу. — Але не думала, що це серйозно. І ти з нею…
— Трахалася? Так. Тільки для того й дозволила їй пожити в себе.
— І?..
— Жар не образився.
— Він занадто ідеальний… — сумно хитає головою дівчина.
— Не думаю… — Тася видихає чи то пару, чи то цигарковий дим. — Просто… це не так уже й важливо. Тобто, коли любиш, ти даєш коханому свободу. І він дає її так само тобі.
— Це трохи дико… — супиться подруга.
Піддослідна зводить очі на сонце, що саме вигулькнуло й осяяло її обличчя промінням.
— Так… але, коли любиш, то не користуєшся цією свободою.
— Так ти його не кохаєш…
Тасіта піднімає кутик рота вгору. Той, якого не може побачити Катя… Після Катрини в неї ніхто не з’являвся. Вона навіть відмовила другу Жара, Стасу. І зараз не потребувала нікого іншого.
Мобільний здригається від дзвінків, поставлений на німий режим. Телефонує Жар. Вона це знає, хоч і не дивиться на номер.
Вона чекає…
1.04
Безмежний простір, осяяний зірками міста.
Дороге аргентинське вино. Наскільки «дороге»? Ну… Дорожче за пакетне. У скляній пляшці, закорковане… Щоправда корок піддослідна завбачливо витягнула ще вдома.
Під ногами провалля. А в ньому, десь далеко внизу, дрібненькі машини, майже невидимі з такої відстані люди, темно-золота дорога з ліхтарів.
Шістнадцятий поверх. Тасіта опирається на сталеве іржаве поруччя, дивлячись не на світло внизу, а на темне небо, де в хмарах заховався місяць. Холодний сильний вітер тріпоче її розпущеним волоссям.
— Жити…
Сідає на чорний дах. Бере до рук скляний бокал і наливає вино. Робить маленький ковточок, насолоджуючись сухим, насиченим смаком. Знову опирається на поруччя й дивиться вгору.
— Люди поспішають жити. Намагаються втиснути ціле життя до одного дня. Поквапно їдять, не відчуваючи смак, біжать на зустрічі, не помічаючи вітер чи сонце. Похапцем закохуються. Гарячково займаються сексом: без квітів, побачень, нормального знайомства одне з одним. Усе якомога швидше…
Закурює.
— Смішно. У давні часи навпаки все протікало повільно. Трапези, женихання, сватання. І люди не боялися померти й чогось не встигнути. А зараз… Нам страшно згаяти й мить.
П’є.
— Чи, може, це не страх згаяти мить, а страх отримати вільний час? Може, люди насичують свій день, щоб не лишитися з собою сам на сам. Бо що робити самому? Читати? Творити? Займатися самоаналізом? Це ж так складно. Це важко.
Підіймається й знову опирається на поруччя, тримаючи цигарку й скляний бокал в одній руці, прибираючи волосся з обличчя іншою. Дивиться понад будинками, далі, за місто.
— А самогубці? Кажуть… важко переступити через інстинкт самозбереження. Зважитися на таке. Вірять, що то сміливий крок.
Переводить погляд на вулиці міста.
— Чи такий уже сміливий? Як на мене, жити набагато важче. Кожного дня брати на себе відповідальність, переживати біль, страждати. Наодинці. Бо розділити біль, як би хто не намагався, неможливо. Ти завжди лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами й борешся з ними тільки ти. Ведеш бій у закутках власного серця. І в цьому тобі ніхто не допоможе. Крім тебе самого. І так, власне, і має бути. У стражданнях ти мусиш бути на самоті. Бо як же ти станеш сильнішим?
Знову підіймає голову на небо.