Їй гидко від самої себе. Та змінити щось вона не в змозі.
Тому Тасіта закриває зараз обличчя руками, що тремтять не стільки від холоду, скільки від власного безсилля.
— Що я з собою роблю? Коли я останнього разу торкалася полотен?.. А книги? Чому я більше не думаю?.. Не хочу думати? Невже я настільки слабка?
Забагато «я». Їй було б значно краще, якби було «ми», а ще ліпше — «вони». Причина такого стану егоїзм, лінь і самозаглиблення.
Грюкають двері.
Катрина летить на підлогу, збита обіймами Тасіти.
— Ходімо в ліжко… — шепоче ослаблим п’яним голосом.
Дівчина з фіолетовим волоссям посміхається й гладить піддослідну по голові. Вона встигла прив’язатися до Тасіти. Вони з нею подібні. І стосунки між ними — це не кохання. Спорідненість.
Зрештою, Тасіта теж людина. Їй теж буває самотньо. Навіть частіше ніж іншим.
Її мучить совість. Допоки це відчуття ворушиться в ній, мені спокійніше. Допоки вона розуміє, що руйнує себе і свій талант, що грузне у твані бездіяльності. Допоки усвідомлює власну неспроможність встати на ноги, я спокійна.
14.03
Клацання мишки й клавіатури.
— Наступний!
— Я інженер за професією. Хотілося б працювати за спеціальністю. Але… Ви мене слухаєте? — Молодий хлопець насуплено дивиться з-під лоба на піддослідну, яка сидить у навушниках, втупившись в екран.
— Це моя робота. Слухаю, звісно.
— У мене немає досвіду роботи. Тому складно влаштуватися… — невпевнено продовжує юнак. — У вас знайдеться щось для мене?
— Залиште резюме й контактний телефон. Наступний!
До кімнати вкрадливо заходить Світлана Анатоліївна.
— Нарешті! Я вже думала, що ти й справді звільнилася! Як твоє самопочуття?
— У нормі.
— Чим ти там так захоплена? — Жінка обходить стіл і зазирає їй через плече. — Ти жартуєш?! Тобі нічим зайнятися?
— Я так релаксую, — відповідає.
— А алкоголь?
— Те, що я занурена в гру, ще не означає, що я не п’ю.
— Ага. Значить, тобі не краще? Усе ще переживаєш через нього?
— Зовсім ні. Уже не переживаю. Яка різниця, є він чи його немає. Я й при ньому пила. І без нього продовжую пити. Як була нікчемою, так і залишилася.
— Ти? Я завжди думала, що ти не така. Уважала тебе талановитою. Хоча й занадто гоноровою. Я, звісно, не люблю таких, але, як на мене, ти міцний горішок.
Тасіта клацає щось мишкою й знімає навушники. Дістає пиво з-під столу.
— Знаєш, я завжди сприймала робочий клас як привітних, люб’язних, доброзичливих людей. Між вами завжди існує якийсь особливий зв’язок. Ви схильні до взаємодовіри й взаємодопомоги. — Піддослідна відкручує кришечку. — Але й серед цієї верстви населення таких, як я, не люблять через відмінність. Ви терпіти не можете розвинених, освічених, талановитих людей. А знаєш, чому так?
— Чому ти…