Тасіта клацає мишкою з виглядом полководця. Вона веде віртуальний бій, відчуваючи гордість за несправжні перемоги. Відчуваючи значущість, власну міць у світі, якого не існує.
— Доброго дня.
Дівчина киває, не відриваючись від комп’ютера.
— Я хочу знайти роботу вчителя.
— Вчителя чого?
— Української мови та літератури.
У кабінет заходить Світлана Анатоліївна.
— Так? А хто вам найбільше подобається з авторів української літератури?
— Звісно, Коцюбинський!
— І що вам у нього до снаги?
— Він прекрасно зображував проблеми селянства того періоду, — захоплено говорить молодик.
— Якого «того періоду»? — Тася закриває гру й переводить на нього колючі очі.
— ХVІІ—ХVІІІ століття.
Піддослідна сміється.
— Ви маєте на увазі ХІХ — ХХ?
Хлопець замислено дивиться на неї.
— Може, й так. Не пам’ятаю.
— І ти ще збираєшся вчити дітей? Сам спершу вивчись як слід!
— Те, що в мене погана пам’ять на дати, ще не значить, що я поганий учитель. Ми ж перед кожним уроком ретельно готуємось.
Дівчина хижо посміхається. Жінка в дверях здригається й стає похмурою.
— А якщо запитають про щось, що виходить за рамки уроку? Що робитимеш?
Хлопець завмирає.
— Я взагалі-то вам гроші плачу за пошук роботи. А не за безглузді запитання. У мене диплом є.
Задумливе гмикання у відповідь.
— Усе з тобою ясно. Лишай копії. Пошукаємо щось для такого нездари.
Він гордовито жбурляє свою папку, яку досі притискав до грудей, їй на стіл і йде до дверей.
— До речі, Коцюбинський не так уже й часто зображував селянство. Він був імпресіоністом. Пошукай у словнику значення слова, — гукає йому навздогін дівчина.
Учитель-невдаха вилітає з кабінету, зачіпаючись плечем за Світлану Анатоліївну.
Жінка заходить. Тасіта дістає вино й робить декілька ковтків.
— Ти можеш не принижувати людей? І так ясно, що ти розумніша за них.