Телефон розривається від дзвінків.
Стукіт у двері.
— Привіт…
На порозі стоїть давній знайомий, з яким вона випивала раніше. Той, який нічого не досягнув сам. Той, який не вірив у неї.
— Згадаємо минуле? — Тася затягує його за рукав до квартири.
Ігор стягує стару задрипану куртку.
— Захворіла?
— П’яна гуляла довго під дощем.
— Ого! — хихотить підстаркуватий парубок. — Та ти, хоч і ходиш у костюмі, не дуже відрізняєшся від простих смертних.
— Перестань. Ти ж знаєш, яка я, — супиться дівчина.
Вони мовчать. П’ють, дивляться на краплі дощу, що стукають у вікно й знову мовчать. Їм ні про що говорити. Тоді вони зазирають у минуле й виявляють, що там їх щось поєднує, занурюються в пройдешнє, згадують.
— Тоді… з Валеном… Я знав, що він тебе вдарив.
Тасіта підіймає на нього здивовані очі, одразу зрозумівши, про що він.
Того дня вона відкликала його вбік від компанії й сказала, що вони з Валеном більше не разом.
— Я вважав, що він зробив правильно… — Ігор закушує губу. — Ні. Навіть не так. Я не хотів, щоб ви розійшлися. Він поводився з тобою так, як тобі було потрібно. І я ніколи не бачив такого сліпого кохання. Мені було його шкода. Я розумів його.
Піддослідна відводить погляд — її очі стають вологими.
— Ти завжди була такою. Легко розбивала серця. Була байдужою до чужих почуттів. З тобою безпечніше було дружити. Тому що друг, не знаю чому, але він важливіший для тебе.
Вона розмірено напивається до бісиків. У свідомості постають картини минулого. Їх багато. І не всі серед них приємні.
— Тому я лишився для тебе другом. Я кохав тебе.
— Я знаю.
Мовчать.
— Та все ж ти й мені примудрилася розбити серце. Хоча я був другом.
Тасіта п’є.
— Ти пішла від нас. Через ту дівчину. Пішла від мене. І що я бачу через стільки років? Ти влилася в соціум. Відмовилася від тих принципів, які сповідували ми.
— Я завжди була відмінною від вас. Тому що хотіла більшого. Тому що не хотіла спиватися й згадувати, як гарно було колись.
— А що ж ти робиш зараз?
Тасіта гірко посміхається.
— А зараз… я більше не бачу цієї різниці… Я теж нічого не можу…
На відході Ігор міцно обіймає її.
— А може, воно й на краще?