Тут вона знову втрачає рівновагу. Її очі наповнюються страхом.
— І ти отак мене покинеш? Зараз? Коли я тільки почала вірити? Коли я почала працювати? Коли я ще й захворіла?!
Він мовчить, лише затуляє руками обличчя.
— Не їдь… — Вона благально тягне його за рукав сорочки. — Моєї зарплатні вистачить на двох…
— Здуріла?! — Жар несподівано спішно виривається з її рук і встає. — Ти думаєш, я зможу так просто сидіти на твоїй шиї?! Може, я й принижуюся до статусу твоєї хатньої робітниці, але я ніколи не стану брати за це гроші!
— Ти думаєш, мені стане легше від цих дурних папірців?! Ти думаєш, вони мені допоможуть стати на ноги?! Почати робити те, про що ти просив?! Чи вони мають мені додати віри?!
Жар знову опускається поруч і починає гарячково гладити її волосся.
— Усе буде добре… пам’ятаєш, ти мені сказала вчора? Ти думала, що я сплю. А я не спав і все чув. Ти й без мене впораєшся. Ти вже готова…
Тася жорстко відштовхує його від себе.
— Ти обіцяв бути поряд.
— А я буду поряд — у твоєму серці. Я телефонуватиму кожного дня. — Він запопадливо присідає, щоб зазирнути в її очі.
— У моєму серці? — Вона гірко посміхається. — Ти думаєш, що встиг за такий короткий проміжок часу аж так глибоко заповзти? Наївний. Ти мені потрібен — не сперечаюсь. Але не там.
Жар несподівано суворішає.
— Я не зможу бути весь час поряд. Ти маєш сама зрозуміти, що це все, — він обводить рукою кімнату, показуючи на полотна, — перш за все потрібне тобі.
Піддослідна відвертається.
— Забирайся. Більше не хочу тебе бачити.
Він тяжко зітхає. Зібравшись, заходить до кімнати, щоб поцілувати її на прощання. Але вона сахається, відвертаючи обличчя.
— Коли я повернусь… я повернусь до тебе. Тільки до тебе. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. Не муч мене. Візьми телефон, коли я подзвоню…
Зачиняються двері, скімлить замок.
Тася сидить, обійнявши себе за коліна. У кімнаті тихо. Раптом цокання годинника стає надзвичайно гучним. Мені здається, що з кутків усієї кімнати до Тасіти тягнуться темні тіні, що зловтішно хитаються у світлі вуличних ліхтарів.
— Я така жалюгідна…
Я у відчаї. Він був і моєю надією.
7.03
«Мій потяг відбуває з першої платформи о 15.00».
Тасіта кашляє й вимикає мобільник.
Незважаючи на високу температуру, вона все одно йде на роботу.
Я сильно переживаю за її психологічний стан, але Тасіта видається спокійною. Мабуть, саме це мене й насторожує. Немає сліз, депресії, апатії, злості, агресії. Назовні рветься щось інше. Але я ніяк не збагну, що це.
Вона сидить на роботі вже близько чотирьох годин, а ще жодного разу не припала до пляшки вина, подарованого клієнтом. Що це?
Скриплять двері.
— Ти як? — Світлана Анатоліївна обережно заходить до кімнати.