— У тебе все вийде.
Він поцілував її пальці.
— Ти не лишишся одна. Я буду завжди поряд. Навіть якщо ти цього не хочеш.
Піддослідна здригнулася, сіпнула до себе руку.
— Обійдуся без допомоги.
Жар посміхнувся. Монстри переможені на сьогодні.
2.02
— Тасю? Тасю, це ти?
Несподіваний оклик зупинив дівчину й примусив озирнутися. Цей голос вона ніколи не забуде. Тонкий, сором’язливий, ніжний і обережний, ніби невпевнений чи переляканий.
Перед нею стояла дівчина. Трохи вища за неї, але тонша, стрункіша. Довге каштанове волосся розметав холодний вітер. Великі блакитні очі були такими ж невинними, як і в день їхнього знайомства.
— Віра… — хрипко вимовила піддослідна.
— Ти пам’ятаєш мене… — вражено промовила дівчина, сором’язливо кутаючи обличчя в шарф.
— Ніко, це ще що за?..
Тільки коли «гора», яка стояла поряд із граційною та легкою Вірою, подала голос, Тасіта зрозуміла, що це дебелий бритоголовий хлопець.
— Ти що, з такими шмарами спілкуєшся?
— Заткнись, амебо, — холодно зиркнула на нього Тася. — Не твого розуму справа, з ким вона спілкується. Що це за гаврик, Віро?
Хлопець ураз рвучко притягнув дівчину до себе й пристрасно поцілував у щоку. Дівчина зморщила носа. Було видно, що їй гидко, але вириватися не стала.
— Я її майбутній чоловік, що не ясно?!. — Нижня щелепа погрозливо відвисла.
Віра благально поглянула на піддослідну.
— Нас мама познайомила… — на Віриних очах бриніли сльози.
У Тасі стислося серце. Перед очима постала картина чотирирічної давнини: оголена шкіра, тремтячі губи, сльози… Та не в Тасіти, ні… не в неї…
Дівчина відвернулася від пари й втупилася в засніжену землю.
— Тобі вже двадцять шість. Не маленька. Не хочеш із ним бути — покинь, і крапка.
Вона поквапливо пішла від них у протилежному напрямку. Тася майже бігла. Їй здавалося, що вона чує схлипування. Здавалося, вона чує ніжний нещасний голос. Він просив, благав, щоб вона повернулася, визволила, врятувала…
— Що? Навіть їй не допоможеш? — запитую, коли вона нарешті зупиняється.
Це було не за правилами моєї піддослідної — ось так тікати. Зазвичай вона влазить у бійки, бере силою те, що вважає своїм, бореться до останнього. Невже я настільки недооцінила її? Невже вона стала настільки слабкою?
— Стули пельку!!! — прокричала мені.
Тасіта несамовито волала на всю вулицю, розігнавшись, вона вдарилася об стіну будинку. І ще… І ще… Урешті впала навколішки й, закинувши руки, почала гамселити ними по стіні. Заюшилася кров’ю, але продовжувала бити. І кричала… кричала так, ніби помирає…
Сліз не було.
Просто безсилля перед ситуацією.