І він почав вибивати ритм долонями, тихенько підспівуючи собі. Жар ніколи не чув цієї мови, але вона видалася йому дуже гарною й милозвучною. Він відчув, що напруження зникло й сон напливає на нього.
— Ти! Як тебе звати?
— Роб, — посміхнувся, зупиняючись. — А тебе?
— Яке це має значення. Грай…
— Ти його вкусив?! — Піддослідна душиться сміхом. — Ти вкусив свого рятівника?!
— Я був безсилий, а ненависть переповнювала мою душу. Це єдине, що я міг зробити. — Жар теж усміхається. — Соромно стає за себе, коли пригадую.
— Довго ти в нього пробув? — запитує Тася.
— Я з ним жив трохи менше року. Роб жив у підвалі. І тільки потім я зрозумів, чого йому коштувало утримувати мене ті кілька місяців, поки я не почав нормально рухатися. Заробітку практично ніякого він не мав. Він узагалі мало про себе розповідав. Більше розпитував мене. Я знав тільки, що він збирає гроші, щоб поїхати на Ямайку. Він ви′ходив мене й поселив в моїй душі добро. Я змінювався поступово. Тільки через певний час зміг його сердечно обійняти й подякувати за порятунок. Ніколи не думав, що можна бути таким бідним, жити на чужині, де тебе ненавидять, і залишатися таким добрим. Потім я ще одного разу зірвався на бійку й усе.
— Як це сталося?
— Я зустрів своїх колишніх «друзів», і вони почали ображати негрів. Я був навіть зліший, ніж до цього. Сильно побив їх. Роб довго сварився на мене за це. Але я спокійно стерпів його нотації. Він став тією людиною, яку я хотів захистити. Він став мені братом. Ріднішим за будь-кого.
— …бонго? Це теж від нього?
— Так. Роб не надто добре грав і ще гірше співав. Але він робив це так емоційно, що його музика видавалася світлом з небес.
— Я рада, що він тобі зустрівся. — Тасіта ніжно обіймає Жара. — Завдяки йому в мене є ти. Справжній ти.
— Так… Я достобіса везучий перець.
20.04
Хвиля. Цього разу не депресії, не зневіри. Це щось світле й чисте. Тася в сльозах…
— Скільки я накоїла помилок… Скільки завдала болю. Чому не собі? Чому тим, кого любила? — Тасіта рвучко гасить цигарку. На очі набігають сльози. — Навіщо дозволила себе любити? Чому не виправила те, що могла…
Жар обіймає її.
— Припини себе картати. Пробач собі все, що сталося.
Піддослідна схлипує.
— Стільки страждань… Я знущалася над Валеном. Я не пішла наперекір суспільству, щоб визволити Віру. Я не підпускала тебе до себе, хоча ти любиш мене зараз…
Сльози починають крапати на сорочку хлопця.
— Ти не навмисно. Довкола тебе була жорстокість, і ти сама стала такою ж. Але ж це лиш зовні… Усередині ти добра…
— Мене це не виправдовує. Як і тебе, коли ти бив людей ні за що.
— І ти завдала собі більше болю, ніж решті.
— Собі пробачити неможливо… Я знаю, що могла якось уплинути й нічого не зробила… Я… мабуть… бачила в них силу, якої не було… І сподівалась на те, що вони зроблять правильний вибір. Але ж вони не я.
— Так, припини картати себе! — Жар із силою термосить її. — Ти покладала на них сподівання, а вони їх не виправдали. Не ти винна — вони!
— Я! Вони закохалися в мене — бездушну, холодну, байдужу… Ти сам знаєш… Ти це мав відчути. А я… коли було потрібно, нічого не зробила. Так і відпустила від себе Валена, з яким ходила босоніж по снігу. Так і відвернулася від Віри, яка на моїх очах утратила прихильність власної матері. І нічого не зробила.
— Дещо маєш робити не ти. Кожна людина має усвідомити, що це потрібно саме їй. Ти ж дала їм усе, що могла дати. А те, що вони не скористалися цим… це не твоя провина.
— Пробачте… — Тася стискає Жара в обіймах, ридає. — Пробачте мені всі, хто любив мене… бездушну, жорстоку… Пробачте мені! Пробачте мені такій безвідповідальній… такій холодній… Пробачте, що не зробила більше…