Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну й хвала Богові! Бо той, хто прилипає до жінки, рано чи пізно робиться гніздюком[51].

— Ням, — сказав Кирик.

— Не бреши, — заперечив Кміта. — Я знаю, що кажу.

— Им-ко? — спитав Кирик, перемелюючи зубами дроф’яче крило.

— Сірко? Сірко живе третє життя, він уміє і так, і сяк. Але скільки разів він бачив свою Настю? Прикинь. Ото скільки дітей у нього, стільки разів і бачив, — єхидно реготнув Кміта.

Христуся зіщулилася від того сміху й так жалісно подивилася на Кирика, що він не посоромився сказати при Кміті:

— Му-м-бл!

— Любить він! — перекривив його старий. — А ти хоч знаєш, що таке любов?

— И-о, — сказав Кирик.

— Диво? Яке?

Кирик дожував крило, проковтнув, запив його поставцем ожинівки і сказав:

— Диво воскресіння. Те, з якого народиться ще один Кирило Лупиніс. І це буде його і моє третє життя.

Увечері він ніжно попрощався з Христусею, вклонився учителю, сів на Гервасія й погнав на Гордашівку.

Кирик з отцем Петром тільки-но вибрьохалися з очеретів на острів, як назустріч їм виїхав козак на цибатому коні. Кирикові це не сподобалося. Кміта казав, що більше нікого тут не прийматиме. А як же Христуся?

Козак зупинився кроків за п’ятдесят.

— Хто такі? — спитав басом.

— Свої! — відповів Кирик.

— Чим доведеш?

— А чим тобі треба?

— Подумай своєю макітрою!

Він, сучий син, збиткувався.

Кирик узявся за пістоль, хотів було збити з нахаби шапку разом із пихою, але передумав.

— Шаблею! — сказав він.

— Тоді виходь сам на сам!

Кирик вихопив з піхов шаблю і підострожив Гервасія.

Ієромонах перехрестився. Він уже бачив не раз, як такі забави між козаками закінчувалися кров’ю, а іноді й смертю. Спершу заводії ніби граються, хто кого, а тоді, як розпалять себе, впадають у сказ і рука чинить те, про що голова не думає.

— Припиніть! — крикнув отець Петро, підганяючи ближче коня. — Нині не час для розваг, шляк би вас трафив!

Та їхні шаблі вже схрестилися.

«За дівку сі б’ют когути, — подумав ієромонах. — Не розборониш».

Але ж билися так, що любо було дивитися. З такими вивертами та хитрими штуками, як уміють лише пластуни-галдовники, коли шабля гуляє з руки в руку, а часом її зовсім не видно, тільки брязкіт стрясає повітря, і коні під козаками не гуцають, а, бісові душі, танцюють, ще й бадьорять своїх вершників закличним іржанням, вишкірюють зуби, теж готові кусатися й битися до кінця.

[51] Або ще сидні. Козаки, що жили не на Січі й займалися господарством.