Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони ж не знали, кого насправді ведуть до Архангельська на Біле море, думали, що боярин спекався якогось байстрюка, нагуляного покоївкою, а тут почали здогадуватися. Сьомка також раніше не бачив цього знаку, він з’явився, мабуть, після того, як його поховали в чужій личині. Господь, угледівши кривду, вчинену над царевичем, навіки позначив його своїм знаменням. Але Сьомка про те не знав, бо, відколи пішов із Москви, оце роздягнувся вперше.

«А ти, Прокле, ще придивися, що то в нього на грудях», — сказав сліпий, усміхаючись до неба, де весело літали пташки.

Кривий Прокл з острахом скосив очі на Сьомчині груди, і з його беззубого рота вирвався зойк.

«Молодий місяць, схрещений із шаблею», — прогугнявив він пошепки.

І тоді вони обоє разом — кривий, косий, беззубий, гугнявий, голий-голісінький Прокл та сліпий, однорукий, нагий від п’ят до сивої бороди Ілля вклякли на коліна перед царевичем.

«Государ-батюшка, милостивий самодержець наш всемогутній, — заблагали вони, підвиваючи. — Не вели карати, а вели помилувати!»

«Встаньте, — сказав Сьомка. — Ви мені життя врятували, яке там карати. Встаньте, бо нам із вами ще далеко йти до Архангельська».

Сліпий Ілля боязко підвівся, затуляючи долонею дармовиса, що теліпався між його кістлявими ногами, а кривий Прокл, який, побачивши царське знамення, так і лишився косим, смикався на місці й не міг ні встати, ні зрушити з місця. Раніше навчав Сьомку, як треба ходити, а тут сам ані руш, наче йому відібрало ноги.

«Ти он наступив коліном на бороду», — підказав йому сліпий Ілля й усміхнувся до неба, де радісно щебетали пташки, глузуючи з бідних бурлаків.

Ошелешений Прокл визволив бороду з-під коліна, звівся на тонкі тремтячі ноги і теж затулив обома руками свого дармовиса. Так вони довго стояли знетямлені, мовби забули, куди і для чого йдуть. Врешті-решт зодяглися, кинули на плечі торби, перехрестилися й потягли в далеку дорогу, бо їм, правду кажучи, давно годилося бути в Архангельську.

— Стривай! — не втримався тут старий Гнилиця. — А де ж подівся той возик, що старці на ньому спершу тебе возили? Наче ж був у них возик, чи я щось не дочув?

Діди-райці схвально закивали головами на таке запитання: справді, куди подівся возик?

Симеон здивовано подивився на Гнилицю і пояснив:

— Кривий із сліпим ще в П’янді на ярмарку виміняли за нього шило. Дуже потрібна річ у дорозі, шило часто нас виручало. Бо є такі вурки, що й у старця готові забрати торбу, тоді шило годиться не тільки як шевське знаряддя, ним боронитися можна. Але перед тим, як скупатися у Волзі, ми проміняли шило на мило. Ми ж у Волзі милися з милом.

— Нащо вам здався той возик? — чемно дорікнув дідам Сірко. — Теж мені, знайшли, чим журитися. Ну, як діти.

— Жалько все-таки, — виправдався Гнилиця. — Кривий із сліпим могли ж далі до Білого моря повезти царевича на возику, якщо вже довідалися, хто ото з ними.

Симеон сказав, що йому й так добре йшлося з Іллею і Проклом. Тепер вони годили йому як болячці, давали все кращеньке з їжі, сплели нові личаки, і він ішов легким розміреним кроком, як навчив його кривий Прокл. Чувся здоровим, підростав і міцнів день у день, а поки дійшли до Сямжі, у нього виросли нові зуби замість отих молочних, що хилиталися і які так дотепно виривав кривий. Потім Прокл ще не раз ставав на коліна перед Сьомкою, просив прощення за таке невіглаське зубодерство.

Іноді під час перепочинку сліпий із кривим заводили цікаву балачку про життя і смерть, долю й недолю, людське щастя і лихо, що ходять у парі й кожне чекає на свою слушну годину — сьогодні ти цар, а завтра злидар, сьогодні живий, а завтра мертвий, незважаючи на те, чи ти цар, чи голодранець. То що ж таке життя і як йому догодити, щоб воно годило тобі? Одного разу, коли через рік вони вдруге купалися в безіменній річечці біля водяного млина, сліпий Ілля сказав: «Життя — це млинове колесо. Як ти литимеш на нього воду, так воно й крутитиметься».

Він усміхнувся до неба й додав: «Моє колесо вже розсохлося».

Вони вже чули запах Білого моря, коли сліпий Ілля тяжко занедужав. Він ліг на землю, поклав на груди одну свою руку й сказав, що буде вмирати, підоспіла його пора. Он він уже бачить за десять ступнів красуню з косою, яка, усміхаючись, манить його до себе кістлявим пальцем. Але хай почекає трохи, бо він, Ілля, ще має дещо важливе повідати царевичу та кривому Проклові. І він сказав, що боярин хибно послав їх на Архангельськ, бо царевичу треба на Дон. Уся воля тепер забігла на Дон, і тільки там з козаками Симеон знайде своє щастя. Донці, як дізнаються, хто він такий, не вагаючись, підуть на Москву, переб’ють бояр і настановлять його царем. Тому сліпий Ілля попросив кривого, косого Прокла спершу доправити царевича до Архангельська, раз вони вже близько до цього міста, а звідти хай дістаються водою і суходолом, як тільки можуть, на Дон.

Сліпий однією рукою, яка лежала у нього на грудях жовта, як віск, готова до смерті, потягся під свою довжелезну бороду і дістав із пазухи ганчір’яний мішечок: «Ось тобі, государю, п’ятдесят моїх червоних на щасливу дорогу. Ти дійдеш, я бачу».

Він помер, не заплющивши очей, бо їх у нього не було, але сліпий Ілля і мертвий усміхався до неба порожніми очницями. Так із тим загадковим усміхом його й загріб кривий Прокл серед поля, і далі вони пішли вже удвох.

В Архангельську знайшли морську пристань, де стояли всілякі судна, вітрильники, великі рибальські човни, веслові струги, баржі й навіть один двощогловий корабель, але кого кривий Прокл не розпитував, ніхто не міг пояснити, як звідси випливти на Дон. На Соловецькі острови, де монастир і тюрма вкупі, — будь ласка, вони тут, у Білому морі, а Дон — це десь на іншому краю світу.

Тут-таки поруч були й торгові ряди, де продавали повно всілякої риби, борошно, шкіру, сукна, мед, віск, поташ, і Прокл вирішив купити царевичу шкіряні чобітки та каптанчика, зодягнути його якщо не по-царському, то бодай по-людському. Та коли він в одного крамаря хотів розміняти золотого, відразу десь узялися стражники — звідки в жебрака-обірванця золотий червінець? — скрутили бідного Прокла, обшукали і знайшли цілу торбинку з іще сорока дев’ятьма червоними. Кривий не міг пояснити, де він узяв такі гроші, тільки й устиг кивнути Симеонові, щоб той відійшов чимдалі й не втручався в розмову, бо його теж, обшукавши, пов’яжуть.

Бідолашного Прокла спровадили на Соловки, згодом Симеон сам бачив, як кривого, забитого в колодки, садовили на струг разом з іншими каторжанами. Кривий теж помітив його здалеку на пристані й голосно закричав: «На Дон! На Дон!»

Проте Симеон у розпачі вирішив спершу дістатися на Соловки і спробувати якось викупити Прокла за ті п’ятдесят золотих червінців, що йому дав сліпий. Одного разу йому вдалося пристати до гурту прочан, котрі їхали до Спасо-Преображенського монастиря, і так він дістався на острів. Але ченці сказали йому, що, відколи світ, нікому ще не вдавалося визволитися чи викупитися з підземної монастирської в’язниці, куди ні сонце не заглядає, ні муха не залітає.

Симеон поневірявся там місяць, старцюючи біля брами, та йому не вдалося навіть дізнатися, де карається кривий Прокл і чи він хоч живий.

Одного дня, коли Симеон біля монастирської брами розплакався від розпуки, до нього підійшла сама доля. Хтось поклав йому на простягнуту долоню не бублика, не маківника, а цілу копійку. Симеон звів заплакані очі й побачив могутнього молодця, зовсім не схожого на тутешніх прочан — кармазиновий каптан, сап’янові чоботи, чорні вуса, хвацько підкручені вгору. Очі горіли двома смолоскипами.

«Чого плачеш, отроче?» — спитав молодець, і Симеон ні сіло ні впало сказав, що хоче на Дон, та не знає туди дороги. «А навіщо тобі на Дон?» — «Там воля», — відповів Симеон. Це так сподобалося молодцеві, що він сказав: «Тоді нам по дорозі. Поїдеш зі мною?» — «Поїду».

— Чи здогадуєтеся, панове, хто то був? — теж поблискуючи очима, як смолоскипами, спитав Іван Міюський.