Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сірко, закусивши качиним крилом, натоптав череп’яну люлечку, викресав вогню і пакнув жовтим димком. З рота йому випливло кругле кілечко, схоже на сережку, що поблискувала у вусі Сірка. На обідку сережки внизу темніла вишнева краплина ґранату, а по її боках тулилися дві дрібніші перлини. Жовте кілечко диму поволеньки покотилося над столом до Андрія Яковини. Писар відхилився убік, однак і кілечко звинулося ближче до нього. «Він мене сьогодні доб’є», — подумав Яковина.

Сірко того ніби й не бачив, він обернувся до царевича Симеона, котрий досі стояв, скромно опустивши очі.

— Сядь, — чемно припросив кошовий. — Нехай поли не висять.

Коли царевич сів, усім якось полегшало, випили ще по чарі, і гетьманський посланець Зуб, примруживши зизе око та підсмикнувши рукави киреї, звернувся до Симеона з такими словами:

— Я незабаром вертатимуся до нашого гетьмана Івана Самойловича, то чи не хотів би ти написати своєю рукою листа до рідного батечка? Та й самому гетьману можеш написати, а я передам твоє письмо прямо з рук у руки.

— Гетьманові передай мій уклін усно, що тут писати, — мовив Симеон. — А до царя-батечка я не можу передавати листів, бо їх так чи так перехоплять бояри. Хіба ти не знаєш, як ці негідники ненавидять царських дітей? Вони б усіх государевих спадкоємців передушили, аби захопити кормило. Смішне і дурне ти кажеш, пане Зубе, я дивуюся з тебе.

Зуб ніяково примовк і не знав, куди подіти свої замащені риб’ячим жиром руки.

— Про мене, Семене, — буркнув він, облизуючи пальці.

Царевич не втямив, що Зуб мовив приказку, і подумав, що це він його зневажливо назвав Семеном, через те вирішив присоромити Зуба ще дужче.

— Чи, може, ти здатний передати мого листа прямо в руки цареві? Вхожий ти в государеві палати?

— Ні, — відповів Зуб. — До гетьмана можу підійти коли завгодно, а до царя — то й гетьмана сплоха не пустять.

— Не пустять, — в один голос підтвердили діди-райці. — Викотять, як бджоли муху.

— Ото ж бо! — сказав Симеон. — І немає у мене такого чоловіка, щоб я міг передати листа через нього прямо в руки батенькові. Надто багато ворогів у мене. Тому прошу всіх вас, панове запорожці, а особливо тебе, пане кошовий отамане, нікому з московських людей не говорити про мене.

— Боже збав, своя хата — покришка, — сказав дід Покришка. — У нас на Запорожжі, щоб ти знав, кожна тайна і кожен курінь під покришкою, звідси не вислизне жоден секрет.

— Не вислизне, — затрусили вусами діди-райці Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис і Перепічка.

— Я так розумію, що ти до нас прибився не з доброго дива, — мовив Сірко, посмоктуючи люлечку-черепушку. — Щось же тебе привело саме до нас? Не Іван же Міюський?

— Мене привела до вас сама доля, — сказав Симеон.

— Он як! Тоді ми готові тебе вислухати. Від початку і до кінця.

— Добре, — погодився він і, кашлянувши в кулак, щоб прочистити голос, розпочав свою неймовірну оповідь.

Розділ ІІІ,

з якого дізнаємося про жахливу витівку малолітнього Симеона, його умертвіння рідною матір’ю та про подальші поневіряння царевича

Він сказав, що спершу йому, малому, жилося в царських палатах, як у Бога за пазухою. Він був улюбленцем-пестунчиком царя-батенька Олексія Михайловича й цариці-матінки Мар’ї Іллівни. Вони зі своїх дітей нікого так не любили, як його, навіть дочку Софію, не кажучи вже про Федора чи Івана. А кого люблять найдужче — тому й дозволяється найбільше, і малому Сьомці (так його тоді називали), вільно було гуляти де схоче. Батенько Олексій часто брав його до своєї канцелярії, садовив собі на коліна, і хай там що — чи посли, чи бояри, а Сьомка грався його печаткою, каламарем, гусячим пером або висмикував волосини з царевої чорної бороди. Чого він тільки не витівав, усе йому прощалося. Чи каламар перекине й виллє чорнило на царську грамоту, чи підкрадеться до когось із бояр і надзюрить йому за халяву в чобіт (він змалечку терпіти не міг бояр), чи навіть купку накладе комусь у шапку, — все Сьомці сходило з рук.

Але матінка Мар’я Іллівна дуже гнівалася, коли він капостив її батькові, а своєму дідусеві Іллі Даниловичу Милославському. Видно, вона тата свого любила не менше за сина, тому сварила Сьомку за каверзи, які він влаштовував дідові Іллі Милославському. Ну, дід дідом, але ж він теж був боярином, то Сьомка і йому давав занюхати табаки. Дражнився з нього, обзивав старим віслюком або кривою ковінькою, бо Милославський накульгував трохи, кривий був.

— Підожди! — перебив Симеона старий Перепічка. — То ти й тоді з ними балакав по-нашому? У царських палатах?

— Ну, здрастуйте! — здивовано подивився на Перепічку Симеон. — Я тоді вашої мови не чув і не знав, що така є на світі. Звідки?

— Ну, а гетьмани ж наші, вони що — до царя не заходили?

— Ваших гетьманів бояри туди й на поріг не пускали, — сказав Симеон. — Вони в Малоросійському приказі[11] поклони били.

— Добре, не перебивайте, батьку! — чемно попросив Сірко старого Перепічку. — Давайте послухаємо, що було далі.

Далі Симеон розповів, що між ним та боярином Милославським розпочалася справжня війна. Дід Ілля то штурхне його непомітно, то вщипне, то наступить на ногу мов ненароком — це щоб малий тримався від нього чимдалі. Він поскаржиться матусі, що дід його кривдить, а вона сміється, каже, тобі приснилося. Це ти, каже, лихий на дідуся, хіба то хто насипав йому перцю під ніс, коли старенький дрімав? А хто його ковіньку весь час ховає?

І тоді малий сказав матусі таке, чого вона вже ніколи не могла забути: «Якби мені дали хоч три дні поцарювати, я б усіх бояр винищив». — «Усіх? — вражено запитала Мар’я Іллівна. — І рідного дідуся Іллю?» — «А його найпершого!» — відповів Сьомка.

[11] По-теперішньому — міністерство, що займалося справами України.