Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зуб теж нехай слухає і мотає на вус. Усіх, кого треба, клич до мене.

У Сірка, окрім гетьманського посланця Зуба, зібралася вся старшина (лише осавул Харко Білецький ще клопотався з військом після походу). Прийшли діди-райці — Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис, Покришка, Перепічка, ще підоспів дехто зі значних товаришів, таких, як Гнат Голобля[8], Хома Лисокобилка, кальниболотський отаман Добривечір, та так і напхалося повен курінь.

Царевича Симеона з Іваном Міюським припровадив до кошового писар Андрій Яковина, але Сірко посадив високого гостя між собою і Грицьком Пелехом.

«Таки читав мої думки, бестія», — холодок пробіг у грудях Яковини.

— Тут мені кажуть, що ти називаєш себе сином царя, — звернувся Сірко до молодика. — Може, хтось із наших чогось не розібрав, то розтлумач нам, сірим: ти є сином государя Олексія Михайловича, того, що з нашим гетьманом Хмелем колись приятельство завів, чи, може, ти є чадом котрогось із менших царів? Тих, що ходять під рукою великого государя.

Молодик підвівся, поправляючи на голові соболеву шапку-макітру, тихо відкашлявся в кулак і набрав повні груди повітря, але Сірко застеріг:

— Тільки правду кажи, бо ми тут на Січі уже набачилися всіляких пройдисвітів. — Кошовий чомусь подивився на гетьманського посланця Зуба, і його колючі очі в бурштинову крапочку взялися лихим блиском — там затріпотіли крильцями золоті мушки. — З такими в нас розмова коротка. А ти ж іще молодий, жаль буде, коли розгніваєш брехнею і Бога, і наше чесне товариство.

Хлопець зняв з голови шапку, притиснув її обіруч до грудей, і тут усі побачили, що на очі йому навертаються сльози.

— Ну-ну, — сказав Сірко. — Ти ще юний, але не такий, щоб розпускати нюні. Ми зібралися тут не на сльози твої дивитися, а почути правду. Тобі не соромно рюмсати?

— Страмно, — схлипнув царевич і тернув себе шапкою по очах. Його велике праве вухо почервоніло й горіло, як мак. — Але велика кривда мене пропікає, що ти, отамане, не віриш мені та ще й залякуєш. Я прийшов на Січ зі щирим серцем і навіть думки не мав, що зустрінуть мене з недовір’ям.

— Стривай, — перебив його Сірко і спантеличено витріщився на Івана Міюського. Дві золоті мушки вилетіли з його очей і сіли Міюському на носа. — Якщо перед нами царевич, син московського государя, то чого ж він балакає нашою козацькою мовою?

— А ти, пане отамане, вислухай до кінця. — Іван Міюський почухав носа. — Вислухай, і тоді всі візьмуть у тямки, чого його сіятельство приїхав на Січ із Дону, а не з Москви.

— Ну-ну, — погодився Сірко. — Послухаємо.

І вся старшина, діди-райці, значні та знатні товариші схвально кивнули вусами й наставили вуха на молодика: чого ж це московський царевич балакає козацькою мовою?

— Бог свідок, — знов заговорив гість, — я єсмь правдивий син великого князя й государя Олексія Михайловича, а не якогось там царка із підданих йому земель. І звуть мене Симеон Олексійович.

Молодик тричі осінив себе хрестом, золоті мушки перелетіли на його руку, і всі, навіть підсліпуваті діди-райці та гетьманський посланець Зуб, побачили, як та рука засвітилася.

— А кого ще крутить сумнів, той може своїми очима побачити знамення на тілі царевича, — сказав Іван Міюський. — Царський вінець на плечі й молодий місяць, перехрещений із шаблею, на грудях коло серця.

— Ну, роздягатися тут ніхто не буде! — сказав Сірко. — Розумний і так побачить.

Кошовий раптом підвівся, скинув шапку і вклонився молодикові. Услід за ним підхопилися всі запорожці й шанобливо схилили голови. Трохим Зуб нагнувся так низько, що дістав оселедцем долівки.

Якась мушка влетіла дідові-райцю Перепічці в ніздрю, і він голосно чхнув:

— Апчхи!

— Правда, — сказав Сірко.

— Апчхи! — ще раз чхнув старий Перепічка, аж його сиві вуса пішли врозліт.

— Будьте здорові! — зичливо мовив Сірко до старого, і, коли Перепічка апчихнув утретє й мушка кулею вилетіла з його волохатої ніздрі, кошовий велів накривати сирно[9] на честь високого гостя.

Січові кухарі-кашовари уже були в поготівлі, бо ж кошовий повернувся з походу, тож бігцем понаносили стільки всілякого їдла та пійла, що розбігалися очі. Печена білуга й севрюга, з риби ще чилик, билизна і щука, камбала, сула й вирезуб, покраяний на ласі шматки в’ялений сом, тарань та рибець стікали густим, як олива, жиром. Для дідів-райців, котрі часом полюбляли солонцювати дрібненькою рибкою, напражили в’юнів, бобирів, явдошок і сцикавок. Риби було якої хоч уволю, бо через чуму не смажили чотириногої дичини, вони, ці небораки сугаки, харсуни, бабаки, бобри та всяке дрібне суслиння якраз і розносили пошесть. Натомість кухарі Печиборщ та Неїжкаша насмажили тлустих диких качок — крижнів, огарів[10], кречетів, нирків, крячків, яких козаки настріляли на Базавлуку, — вони там літали хмарами, іноді так затуляючи небо, що серед білого дня смеркало. Один крижень був такий велетенський, що Сірко грішним ділом подумав, чи не запекли його домашнього півня Горлопана, якого він тримав у себе замість годинника. Ні, забожилися Печиборщ і Неїжкаша, хто б же підняв руку на Горлопана, таку мудру птицю, що поки не закукурікає, то й світ не розвидниться.

А ще із м’яса Печиборщ і Неїжкаша принесли пастурми та в’яленої конини, що її козаки насмикали під Тягинею з-під татарських сідел. Із тих трофейних набутків приперли й барило вина та діжку бузи, а горілку поставили свою в сулії з такого темного шкла, що п’єш і не бачиш дна.

Сірко підняв свій срібний кубок за здоров’я царевича Симеона, випив і так голосно крякнув, що на тарелі здригнувся велетень-крижень, — видно, бідака, подумав, що то подав голос хтось із качиної зграї, яка летить його визволяти. Та де вже!

Усі запорожці теж голосно випили, навіть діди-райці Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис, Перепічка й Покришка вмочили вуса, а писар Яковина, піднісши до рота чару з черленим вином, раптом угледів, що зверху плаває втоплена мушка-п’яниця. Нігтем мізинця Яковина підважив її, викинув з чарки, аж та мушка раптом взяла й полетіла прямо до Сірка. Яковина не догледів, де вона сіла, дуже мізерне було те створіння, зате помітив, як Сіркові очі знову взялися позолотою. Чорт!

Царевич Симеон і собі поволі вихилив чару тягучого заморського вина, від чого його праве вухо, вдвічі більше за ліве, спалахнуло ще дужче. Запорожці зачудовано дивилися на те вухо, що зацвіло, наче ружа.

Симеон Олексійович випив, однак до їжі не брався, він і далі стояв зажурений, опустивши очі під сирно, хоч сам Сірко визнав його сином царя Олексія Михайловича. Запорожці ж наминали так, наче молотили у сто ціпів, смачно плямкали, сьорбали, прицмокували, аж лящало за вухами. Вони вмить роздерли на шматки крижня і вплели його разом із пупом, печінкою й серцем, не залишаючи бідному качурові жодної надії на порятунок. Вино булькало в горлянках, вступало у кров, текло по підборіддях і вусах.

[8] У давніх московських актах його помилково називають Грицьком Оглоблею. Це той Гнат Голобля, котрого Сірко посилав до гетьмана Самойловича з особливими дорученнями, в тому числі й у справі царевича Симеона Олексійовича.

[9] Стіл.

[10] Велика руда качка.