Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не бачив ніхто лише Кирика, Гирю і Костогриза, хоч Сірко дав своїм любленцям окремі напучення щодо царевича. Але то такі прояви, яких бачать тільки тоді, коли вони самі цього хочуть.

Розділ ІV,

який проливає пучку світла на пластунів-галдовників, котрих ще називають характерниками, химородниками або заморочниками

Чимало є забобонних людей, котрі щиро вірять байкам про козаків-характерників, що начебто вони перекидаються на вовків чи лисиць, хапають на льоту кулі, перепливають річки на ряднах та їздять верхи на дідьках.

Кирик вродився звичайним хлопчиком, хіба трохи кмітливішим за інших, бо виростав сиротою. Він ще не з’явився на світ, як його батько Кирило Лупиніс загинув у бою з поляками під Берестечком. Коли Кирикові було, може, з місяць, до них у Гордашівку заїхав сам Іван Богун. Від нього пахло грозовим дощем. Як виявилося, полковник Богун був побратимом загиблого Лупиноса. Він почекав, поки мати сховає в пазуху блакитну від молока цицьку, — саме годувала немовля, — і запитав:

— Як звати хлопця?

— Кириком, — відповіла мати.

— Тоді я втрапив туди, — сказав Богун. — Так, як і батька.

Він розповів матері та немовляті Кирикові, як славно і дивовижно загинув їхній чоловік і батько Кирило Лупиніс. На нього поперла ціла купа розлючених ляхів із шаблями, Лупиніс їх клав у покоси наліво й направо, та один гусар, що підкрався ззаду, шаблею зітнув завзятцеві голову. І тут сталося те, чого світ ще не бачив: Кирило на льоту вхопив свою голову і так обезголовлений, але з головою в руках, проскакав на коні ще сто сажнів.

— Характерником був, — сказав Богун.

Чи то мати так часто розповідала малому Кирикові про приїзд Богуна та загибель батька, чи тут була якась інша причина, але Кирик запевняв матусю, що тоді, одномісячним голопуцьком, він добре чув розповідь полковника і навіть запам’ятав, як той поклав у колиску гамана з грішми й пообіцяв:

— Я ще навідаюся.

Кирик ріс, як і більшість сиріт, мовчазним і відлюдькуватим. Він часто бачив, як його батькові стинають голову, а він, ухопивши її в руки, мчить на коні живий.

У приходській школі Кирик навчався краще за всіх, але школа не давала відповідей на запитання, які його хвилювали. Кирик не розумів, чому його навчають писати й читати не тією мовою, якою розмовляють люди. На таке пряме запитання дяк-учитель сердито відповів: щоб ти, йолопе, був одукований. Кирик дійшов думки, що між одукованими, тобто грамотними людьми, існує змова. Вони навмисне вживають малозрозуміле, кострубате церковнослов’янське письмо, аби більшість людей були неписьменними. Бо якби книжну мову замінили живою, тоді всі були б грамотними. Варто лише вивчити азбуку — і пиши як говориш. Але це не на руку насамперед самим писарям, які луплять грошики з кожного сіроми за те, щоб нашкрябати якусь скаргу, супліку, прохання чи той-таки позов. Та хіба не вигідна зрозуміла мова тільки писарям? А дякам, а попам, старостам, канцеляристам? І всім отим паперовим щурам, що біля них крутяться?

Кирик терпіти не міг ці казенні душі. Його цікавили загадки життя. Чому людина не літає, як пташка, якщо вона літає уві сні? Звідки береться і куди дівається те, що він бачив у своїх сновидіннях? Якщо воно розвіюється, то як ночами являється знову через певний час? Чи справді чоловік розумніший за звірів або бджолу? Чи можна вгадувати чужі думки? Чому Богун назвав його батька характерником? А якщо можна перенестися в минуле думкою, то чому не можна потрапити туди навсправжки?

Ще його хвилювала Христуся. Найкраща дівчинка в Гордашівці. Спершу вона його мало цікавила, як і всі діти зі своїми пустими забавками, та пізніше він побачив Христусю голою-голісінькою на лісовому озерці і схвилювався. Христуся не була дикою, як більшість дівчаток, згодом там-таки, на лісовому озерці, вона дозволила допитливому Кирикові розглянути її всю. Він не тільки дивився, а й торкав тверденькі пуп’янки на її грудях, які ще мало чим відрізнялися від хлопчачих, а проте бентежили його так, що в Кирика болів низ живота. Йому хотілося, щоб Христуся теж його торкалася, але вона цього не робила. Хоча, коли вони були вдвох далеко від людей, її сірі з прозеленню очі ставали великими і загорялися такою цікавістю, що в них лячно було дивитися. Лячно і солодко.

Саме тоді, коли Кирик став доскіпливим парубійком і дедалі частіше згадував Богуна, полковник, як і обіцяв, навідався знову. Від нього пахло грозовим дощем. Він сказав матері, що хотів би допомогти хлопцеві стати на ноги. Якщо вона не проти, то він відвезе Кирика навчатися в Київську академію. Мати розтривожилася, однак не перечила. Вона бачила, що в Кирикові живе особлива дорога, яку він мусить пройти. Інакше пропаде.

Перед тим як сісти на Богунового коня разом із полковником, Кирик побіг до Христусі й зізнався, що він її любить.

— А я тебе ненавиджу, — сказала Христуся.

— Отак?

— Отак. Їдь собі, куди зібрався.

— Відкіля знаєш, що я від’їжджаю? — спитав він.

— У тебе на лобі написано.

— Тоді прощавай? — Кирик тернув долонею свого лоба.

— Іди з Богом, — сказала Христуся.

Богун посадив Кирика на коня поперед себе. Від полковника пахло грозовим дощем. Коли в дорозі він трохи задрімав, а потім розплющив очі, то побачив, що поводи в руках у Кирика. Хлопець правив конем так, наче на ньому виріс і знав дорогу до Києва краще за Богуна.

— Мабуть, я тебе не туди везу, — сказав полковник.

І правда була за ним. В академії Кирикові не сподобалося. Там теж навчання провадили мертвою мовою. Тільки до однієї додалася ще й друга — латинка. Кирик занудьгував. Він ще дужче переконався, що в цьому світі існує якась лукава змова. Люди мовби не живуть, а придурюються. Кривляються, як у вертепах та інтермедіях, що їх в академії ставили спудеї. Кирика не цікавили ні ті одноманітні вертепи з мальованими вусами та робленими з клоччя бородами, ні злодійські забави, коли спудеї налітали на чужі садки або й на ярмарки, де змагалися між собою, хто більше вкраде бубликів чи маківників. Хіба це навчання? Хіба це життя? Кирикові під серцем запекла дорога. Вона, ця дорога, жила в ньому й кликала, але він ще не знав куди.

Кирик зрозумів, що з академії він вийде уже підтоптаним парубком і стане якимось писарчуком чи дячком, котрий навчатиме дітей непевної грамоти, приставши на лукаву змову. Тому треба звідси тікати, поки не пізно. І Кирик пішов додому.

Мати зраділа його поверненню.