— Було, — зізнався Кирик.
— А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?
— Як… по-людському?
— Просто, — мовив Кміта. — Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.
Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.
Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.
— Нічого, — сказав старий Кміта до Богуна. — Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.
Богун схвально кивнув: виб’ємо.
Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.
— А скільки тут квасолин? — спитав він.
— Тисяча і сто дві, — відповів Кирик.
— Як ти їх полічив?
— Лічити треба тому, хто в цьому не впевнений, — сказав Кирик.
— Дотепно, — кивнув Кміта.
Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.
— В якій руці? — спитав старий.
— Ні в якій.
— Як то ні в якій?
— Бо вона в мене, — Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.
Полковник Богун аж засвітився.
— То як? — спитав він. — Видно, що Лупиносів син?
— Візьму його, — погодився Кміта. — Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.
У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.
— О, вже розходилися, — сказав Кміта. — Нагадують придибайлам, чий це острів.
— А де вони? — спитав Богун.
— Хто — жаби?
— Та ні, халамидники.
— Під водою, — Кміта показав на саджавку. — Вже давно там сидять і не дихають.
Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.
— А що, молодці, — запитав старий, — чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?