Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Було, — зізнався Кирик.

— А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?

— Як… по-людському?

— Просто, — мовив Кміта. — Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.

Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.

Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.

— Нічого, — сказав старий Кміта до Богуна. — Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.

Богун схвально кивнув: виб’ємо.

Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.

— А скільки тут квасолин? — спитав він.

— Тисяча і сто дві, — відповів Кирик.

— Як ти їх полічив?

— Лічити треба тому, хто в цьому не впевнений, — сказав Кирик.

— Дотепно, — кивнув Кміта.

Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.

— В якій руці? — спитав старий.

— Ні в якій.

— Як то ні в якій?

— Бо вона в мене, — Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.

Полковник Богун аж засвітився.

— То як? — спитав він. — Видно, що Лупиносів син?

— Візьму його, — погодився Кміта. — Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.

У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.

— О, вже розходилися, — сказав Кміта. — Нагадують придибайлам, чий це острів.

— А де вони? — спитав Богун.

— Хто — жаби?

— Та ні, халамидники.

— Під водою, — Кміта показав на саджавку. — Вже давно там сидять і не дихають.

Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.

— А що, молодці, — запитав старий, — чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?