Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всі вайлувато і нехотя поволі звелися й собі: хто на лікті, а хто й сів, вичікувально задивляючись на вершницю, що близилася до них на міднуватому лискучому скакуні.

— Дзень добжи, добродзеї! Кто беньдзеце і для чего тутай? — натягуючи поводи неспокійного коня, що раптом закивав гострими вухами і захріп, угледівши розкидану по траві білизну, звернулася вона чванькувато і гордовито до гурту.

Шульга перший розгадав причину того кінського неспокою і, легко звівшись, скочив збирати білизну, а молодики, відвівши погляди від повного зневаги чарівного лиця вершниці, з цікавістю розглядали маленького собачку, що принюхувався, притримуваний приїжджою за довгий тонкий шнурок; накинутою на нього отороченою смугастою накидкою і капелюшком, в якому майже ховалася маленька голівка, собачка нагадував ляльку. Короткі його ніжки були озуті в барвисті взувці-шкарпетки, а під шийкою красувалася рожевим букетом шовкова ключка з-під білого жабо.

— Іррітаментум!.. Страховище! — шепнув хтось з гурту молодиків, і не знати було, кому адресувалося сказане: отому собачці чи його господині.

— Чего нікто не муві мнє, хлопі? — роблено грізно викрикнула вона і ледь усміхнулася, помітивши загальне захоплення собачкою подорожніх.

— Ми є спудеї братства кийовського, ладна і слічна пайматусина цуречко,— вклоняючись від усіх, заїкувато пояснив Мартин Пушкар.— В землі дідичні Вишневецького нам путь, на вакаційні ферії літні,— не моргнувши, збрехав він.— А... тутай?..— оглянув він товариство, зрозумівши, що не вдовольнив відповіддю вершницю.— ПЕРЕПОЧИЛИМ ПО ХОДІ ДЛУГОДЕННІЙ НА СМАЖІ у вашому підстепі.

— ...Перепочилим? — глумливо повторила запитом вона, призрілим зизом оглядаючи сидячих,— то й...— підбирала слова,— виносьтесь із тего підстепу, доки цалі тважі ваші! — повернула коня поводом убік.— Бемули, а не спудеї ви єстесьце! — кинула злобливо на від’їзд в гурт отетерілих подорожан і поскакала геть, аж собачка ледь встигав за нею.

— Ти ба, яка бенеря,— обізвався першим Сомко.— Видно із наших, бо плутає русинські і ляські слова, а коняга слічний у неї, таким і на Січ-матір не сором би було добратися. Я, мостьпанство, раджу небарно вирушати манівцями,— вказав він поза долиною,— до тих он халуп, бо при цій оказії можна і в халепу влізти... Чи, може, пан ватаг і регіментар має свою пропозу? — глянув він на Сірка, що сидів, розклавши руки на підведені коліна.

— До того ж і вечір хутко. Думай, пане козаче, про нічліг та про насущний для тіл бранних,— підтримав його завжди голодний Гнат Шульга.

Небаром молодики вже пленталися вервечкою поза старими крислатими вербами в бік виселка, час від часу поглядаючи на сонце і селище, яке обходили. Брів попереду них і Сірко, то слухаючи отих заповзятих їхніх суперечок, що знову виникли завдяки події з вершницею, то поринав у спогади, що краялися, роїлися і кришилися в пам’яті без ладунку і послідовності, одні з-поперед інших.

— Ми сперечаємося, а пан ватаг нас слухає не втручаючись,— заговорив до подорожан Басюра Варениця.— Не зрозуміти нам, варте те чогось чи ні? — перервав він спогади Сіркові запитливо.

— Ага, пане Сірку, що ти мислиш по тому всему в наших полемах? — підтримав товариша Павло Яненко, кліпнувши великими повіками на вродливім лиці.

— Не можу щось казати, бо чимало не второпую з того,— знизав плечима січовик, явно намагаючись не прийняти нічийого боку.

— Хоч скажи, як гадаєш з отими сентенціями нашого Самойловича?.. Адже він до царя нас лучить, бо віри однієї,— гнув своєї Шульга розчулено.

— Своєї думки з того не маю впевненої, а... правда у всіх мовах ваших чується,— оглянув Сірко молодиків.

— Не маєш своєї думки, то, може, маєш думку січового товариства та чільників його? — наполягав Варениця.— Чей же, мислять вони про це якось?..

— Чільники-старшини,— зітхнув Сірко,— кожний в більшості у свій бік тягне, але переважно, вважай, всі за те, що не життя нам з Польщею... Не життя, бо згинемо до коріння...

— То куди ж подаватися,— обраділо встряв Самойлович,— коли не життя?..

— Та так дійшло, що все одно куди, аби лиш одірватися від її ойчизни.

— А я що кажу? — цмакав у задоволенні Самойлович.— Нема що більше робити нам. Московські люди і співчувають нам у біді, і не потакають магнатам та королеві.

— Що нам співчуття їхнє, Іване,— похитав головою Варениця,— коли нам хоч малої помочі треба, і небарно? Чи так я кажу, ватаже?..

— Та, мабуть, що так, бо ой як треба її, тієї помочі,— зітхнув Сірко.

Розмова знову обірвалася, бо кожний по-своєму переживав оте становище народне і відчував, що в словах їхнього проводиря була правда. Іван же, розбуджений отими запитами, переконувався, що не лише козаки і посполиті варяться сьогодні отим мордирством ляським, а й отакі бакаляри та ченці, хоч як вони збоку отого живуть. Взагалі оця подорож до Трахтемирова і Києва відкрила в ньому якусь нову кватирку, про яку він навіть уяви досі не мав. І оповіді та настанови Семирозума, і розмови з архієпископом, і оці суперечки молодиків, в яких кожен здавався по-своєму правим, сплітали у його свідомості якийсь клубок, осідали чимось мулким на душу, і не було ради в нього те все осилити, розплутати, роздільно скласти на виду і роздивитися якось пильніше...

— Що ж чекає на нас, ватаже, на Січі по всьому? — почув Іван Сірко тихий запит Пушкаря.

— Не на нас чекає, пане Мартине, а нас, яко поміч краєві,— зітхнув Сірко.— І, мабуть, не на Січі, а деінде ближче...

— Недарма митрополит примушував студіювати те фехтування, стріляння з лука та вершництво спудеїв по ранковій молитві,— закінчив він тихо.— А ми вспак тому йшли, шпетники, прихлібці й балаболи, прости боже!..

38.

Покритий м’яким порохом шлях, вибігши із бору на белебень, зразу ж роздвоївся і перетнувся навкіс третім. Хоч ліворуч показувалися острівцями купки верболозів, а від невидимого десь за ними дніпрового русла пахла свіжа вільгота і чувся далекий гавкіт, подорожани дивилися на шлях, що слався перед ними прямо, прислухаючись і розглядаючись... Промайнув у кущі наляканий заєць, проскакав чвалом у високих незайманих і німих травах сайгак, прокричала безбоязно крячка... Воркітливо кипіла, наче пінилася хмарками, дзвінкими піснями жайворів у розвидненому після лісу небі, голубаво-світла синь...

— Кладіться, товариство, на спочинок, бо хтозна, як воно там буде далі... Путь небезпечна тут...

— Хух, і степ, і ліс — спекота одна, а ось наблизилися до води — і зразу чується життєдайна прохолода. Лише не знати мені, чому ми маємо переходити цей Рубікон, хіба для того, щоб знову десь перебиратися вспак? — присів останнім Мартин Пушкар обважніло на розстелену чумарку.