Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На прощу, либонь, путь ваша? — поспитав Мартин Пушкар, розглядаючи порепані босі ноги дітей.

— На прощу, горлику, на прощу,— проспівала та ж старенька, ще раз кивнувши головою.

— Златиць припасли, сіклів, оболів чи алтинів для лаври? — запитав він іронічно.

— Та де нам до того, горлику? — похитала журливо головою задня з прочан.— Мідниць та лепти хіба трохи... Надіємося ще щось наялмужити милостинею в Києві, щоб хоч до копи на всіх добрати...

— Жовнірів попереду не бачили?..

— Бог милував, сину...— перехрестилася.

— Останній скарб свій мозолистий понесли в Печери,— чи то осудив, чи то ствердив Пушкар, проводжаючи очима прочанок.

— Ті, Мартине, он і такої розкоші не можуть дозволити собі,— вперше обізвавшись, проказав Петро Суховій гачкувато-зігнутим пальцем на десяток жіночих постатей, що жали збіжжя невдалік обік шляху.— Аякже! Он там і Вій-лановий несуться,— кивнув він на ледь помітну зі збіжжя постать вершника-наглядача, що правував до жниць навпростець цариною.

— Яке ж святе діло без них святилося? — зауважив згодом, ніби сам до себе, Шульга, піймавши на льоту загадковий осколочок Сіркового погляду.

По тій події знову усі на якийсь час примовкли, думаючи кожен своє. Що-то чекає їх попереду?.. Як складеться їхнє життя?.. Що б не гадав кожний з них, про що б не мріяв, а питання це стояло перед кожним, ішло за ним, обганяло чи відставало, але не лишало назовсім.

37.

Було о тій порі щось казкове в українських степах, чарівно-неповторне, як ніде, мабуть, на землі. Воно заворожувало подорожнього своєю безконечністю і незбагненною широченністю.

Безбережжя, здавалось, поглинуло всі звуки, тільки випари ранковими серпанками миготять над запашними зіллями степу, наче бездимно тліє земля. Та коли уважно прислухаєшся, з дзвінкої, моторошно тихої синяви неба почуєш зачарований, безконечно довгий спів жайворів, що ледь помітними цяточками поприв’язували самі себе на срібні вервечки-струни, і висять над простором, і дзвонять, славлячи красу літа і світу, срібним співом своїм: ті-і-р-лю, ті-і-р-лю-у, ті-ір-лю!.. Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом!..— підспівує їм, мов хльоскає, лунко зі збіжжя самотній перепел. І здається — ось-ось закипить отам десь коло одинокого жайвора небо журкотом.

Гордовито кружляє, як омлілий, в блакиті вічний шукач здобичі — одинокий шуліка, свистить іноді, ніби спросоння, байбак, і на старезній як світ корчастій вербі у велетенському підбіленому гнізді стоїть на одній, як соломина, тонкій червоній нозі, з відкритим дзьобом сумовито-сонний, мов спекою зварений, лелека.

Спить він чи лише дрімає, важко сказати, проте, придивившись, можна переконатися, що не спить, бо час від часу відкриває поволі одне око і слідкує, як в оточеній збіжжями знавкруг водяній балці бродить його лелечиха з молодняком, якого йому вже з віддалі і не відрізнити від неї.

Подорожани давно розглянулися і, ледве ступаючи обважнілими ногами по моріжку, запалені сонцем і оклеєні пилюгою, нагадували не бакалярів, а гутників, що, пересварившись між собою, розтягнулися аж ген один від другого. Лише ота хода та сумовита задумливість не потверджували того, бо кожний снував щось своє, нескінченне, забувшись і де він, і куди прямує, і звідки. Мовчав, поринувши в спогади, й Іван Сірко. Досі йшли, слава богу, благополучно. То перлистими тучами, то хмарами з підпалами пропливало в уяві його недовге життя. І що б не думав, де б не витав, а перед очима ставала ота п’янким випаром напоєна місячна ніч, плюскіт сонної Мжі і на руках вона, його наречена Софія. Дозволила і з коня зняти, і нести аж до берега, і потім — посадити, наче п’яну, в сідло. «Дасть бог, доберемося до Січі, зашлю сватів з дорогими дарунками, щоб мати не бубоніла, а там і весілля згуляємо»,— шугнуло райдужним крилом в уяві сватання. Чомусь тут же, в наступності, згадалася зсутулена, опасиста постать діда Ничипора з білим уже не чубом, а пухом замість нього на голові і його абецадло, окроплене воском і заяложене. Як уважно тлумачив він тоді ту «Словенську граматику», той «Аделфотес», сам толком не розуміючи їх. Тепле почуття вдячності заливає жалем, підходить клубком до горла, напливає на очі, йому аж путі не видно. Сірко крадьки протирає очі, оглядається, мов спійманий на чомусь лихому, кривить уста в гримасу-усмішку... «Так і не вдалося бідоласі вмерти власною смертю. Вбили прокляті ляхи при переїзді, беззбройного і немічного... Вбили немічного, бо здорового його б не взяли, хоч би й зуби поламали,— розмовляє він уявно.— Пухом земля тобі, лицарю славний, і вічний покій!..»

Сірко стріпує головою, мов хоче відігнати від себе спогади, та дарма, за мить-другу перед очима постає кошовичка Катерина, щира, сердечна жінка, а вслід за нею з’являються химерні птахи, про яких розповідала йому, алькопост райський, птах добра з жіночою головою у райдужному оперенні і Сірін — птах смутку, а потім — о диво! — упиряка Вій, Чур та Пек... Вірячи в бога, вона якимись потаємними куточками душі вірила і в них та ще десятки подібних їм...

«Е, не кажи, Орисю, домовий — воно в кожній родині є свій... На горищах та в бовдурах живе він,— згадує Іван її суперечку з дочкою.— Позбутися їх не можна, бо з тим позбудешся і оселі, і двору, і родини... А відьма...»

Обік із-за горба виткнулись верхи стуракинь-тополь і кілька сонних вітряків за селищем, а за ними аж ген три гострі могили у світлій імлі бовваніють. Згодом у широкій чаші-долині заясніла черепицею кам’яниця, обсаджена коморами та хатками з солом’яними стріхами. Загавкали ще звіддалік собаки, заскрипів біля крайньої оселі цибатий журавель, заляскав за озером праник, хрипло і деренкувато заспівали десь молоді півні, а їм услід глухо прогудів з очерету птах бугай...

В кінці отієї велетенської зеленорутої долини, заповненої будівлями та дворами, в полуденнім сонці горіли по пагорбі ряди скирт і полукіпків, біля яких мурашилися люди, а ген на горбі, за дірявими вітряками, бовваніло десяток осельок виселка і кілька рудих довгих повіток-шоп над яром.

— Як дивишся ти, ватаже, на оцю Йосафатову долину? — зупинившись, запитав у мовчазного Сірка Гнат Шульга.— Колись тут, кажуть, метлихалося море, а нині в тому он його останкові-плесі ми можемо очистити трохи наші грішні душі і тілеса та утолити спрагу душевну спочинком, поки сонце присяде за навкільні гори. Без того я не маю вже сил рухатися.

— А не пожене нас почцівий пан дідич в три вирви, як помітить? — завважив товариству з найближчого гурту молодиків Михай Ханенко, кинувши запитливий погляд на Сірка.

— Старі люди кажуть: вовка боятися — в ліс не ходити.

— Благословимо цю мудру думку, брати мої,— оглянув усіх запитливо найстарший з них, Мартин Пушкар.

Незабаром, викупавшись, молодики уже лежали на траві напівголі біля порослого лататтям плеса, радісно перекидаючись дотепами та жартами, а неподалік сохла щойно попрана їхня білизна. Вибравши сухуватіше місце обіч них, потоптавшись, приліг горілиць на узгірку й Сірко. По довгій ході оте купання, прання і оцей спочинок на прохолодній землі здалися йому блаженством. Лежачи, він чув, як молоді бакаляри знову почали сперечатися між собою, потроху розбуджуючи і його дрімоту.

— Згадав оце, Васюро,— почав як призвідець Мартин Пушкар,— оті слова твої: кращі з нас несуть свої буйні голови на чужину,— прискіпувався він, заклавши руки за потилицю.— Чи знаєш ти, що і «Апокрисісу», і «Пересторозі», і тому ж таки «Треносу», сиріч — «Плачу», та «Палінодії», і врешті «Посланію» Івана Вишенського з Афонської обителі ми зобов’язані і тим же буйним головам, і тій же чужині, що виростила собою наших людей, можних піднятися над вузькими суєтами власними до суєт люду нашого і не нашого?.. Овідіус не був би Овідіусом, а Цезар — Цезарем без отієї чужини!.. А македонянин?..

— Додай, брате, і «Протестації» Ісаї Копинського, що обійшлися в гріш уродзонній шляхті і папіжеві, і те, що, добуваючи славу «чужинцям», як ти кажеш, наші буйні голови повертають до рідних пенат загартованими лицарями, знаючи всілякі штуки,— докинув у суперечку товаришів Михай Ханенко.— Хіба покійний, царство його душі, Михайло Дорош зумів би завести ті полкові порядки в Запорогах, що й нині на заздрощі чужинцям здрастують, або чи зговорився б з Гіреями на турка чи й Сагайдак — спаяти Січ братствами, а перо — з шаблюкою, коли б не той гарт?

— ...І Гедеон Балабан, просвітитель і екзарх вселенський, і його послідовник Памва Беринда, і все вречене вами, побратими мої, якщо по щирості казати, тільки зайвий гнів ворогів на народ накликає, а зиску з того — гріш...— аж звівся Гнат Шульга на руку, встрявши в розмову.— Пожарищем — на вогонь, мечем — на меч, смертю на насильство треба йти, а «протестації» що дали людові?!. Їм то можна писати оте, бо коли що до чого, то вони і майно ошатне, і душі свої праведні з чадами, і тіла честиві, як говорив ти, поповичу,— вколов він Самойловича,— до своїх православних церковників під захист понесуть чи до литвинів, а люду шкірою, душами та тілом, по палях висячи, треба буде розплачуватися за те!..

— Про такі речі не тобі, гирлижнику, полемію вести,— схопився ображений Самойлович в гніві, натякуючи Гнатові на його пастуше походження.— Хто тобі, череднику, перечить своє честиве тіло не давати православним під захисток?.. Навіть Горацій говорив,— сказав він спокійніше: — «Карпе діем — лови день!..»

— Стій, віаторе!.. Замовкни! — замахав руками раптом Шульга, вдивляючись в бік шляху й поволі стаючи на коліна.— Якусь перевертницю-горгону в образі вершника-янгола до нас біс несе.