Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не маю більше сили, пане сотнику! — попросився Сірко.— Руки не владають уже, то простіть мені...

— Воно і я вже ледве в кульбаці тримаюся, так що...— згодився на примирення навчитель. Виждавши, він погладив задиханого білаша рукою, неквапно перекинув ногу через луку, злазячи з коня, і пішов до гурту, що стояв оніміло і чекав не знати й чого в незручності.

— Молодець, неглядів сину,— сказав, витираючи піт з чола і беручи до рук подану кимось загублену в поєдинку шапку.— Ніде правди діти, його зверху,— заховував неприємне враження від фактичної поразки сотник.— Я й не туди, що він, бісової пари син, лівша, а то б я йому, окаянному, не поступився нізащо, хоч і старий уже... Ото таке, діти мої,— задумався він над чимось,— чекають вже мене побратими в Трахтемирів і ніяк не дочекаються, а воно пора і честь би вже знати... Чував я, що і славний Наливай шульгою був, а коли до скрути доходило, оповідають, і двіруч різався з бусурменами, тому і славу таку добув собі. Я лівою ніяк, хоч і навчав мене тому не раз покійний Дорош, а тепер воно й запізно вже, як самі відаєте, бо схимникам те не пригодиться...

Сірко, важко дихаючи, слухав оповідь сотника і ледве стримував у собі втіху, що розпирала груди, колотила й калатала в серці, дзвеніла радісним, хоч і втомливим, шабельним дзвоном у вухах. «Не зазнавайся»,— чувся йому гортанний шепітний голос першого навчителя — Сабрі, і Сірко насуплював брови, стискав губи, ловлячи то захопливо-приязні, то заздрісні, аж лукаві з його перемоги погляди товаришів. Та глибоко десь в душі певності не було, як не було й цілковитої віри, що він дійсно вже може потягатися у вправності хоч і з отакими, як сотник.

В пообідню пору Шуліка звелів усім рушати до Січі, але в обхідній путі, яку вибирав він сам, довелося ще сягати через рови, обертатися на коні, зіскакувати і вискакувати на повнім ходу, висіти то з одного, то з другого боку сідла, перелітати на льоту з одного сідла в друге, вправляти арканами.

Іванові, навченому по Корнієвих розвагах ще Сабрі, давалося те без особливої мороки, і він шкодував, що ніхто з домашніх — ні мати, ні Сабрі, а тим паче Мотря та Софійка — не можуть побачити його вправності.

Особливо йому хотілося б показати оце все Софійці. Спогад про неї також радістю заливав хлопцеві груди, такою тугою скиглив у них, як не намагався забутись, перекинутись думкою на щось інше, нічого не виходило. Софійка стояла перед очима й стежила за кожним його порухом, ніби й рада була за нього, та схоже, що й кепкувала...

26.

На тесових січових столах посеред майдану п’янкий легіт гойдав довгі пацьорки червоних китайкових убрусів. Вподовж довгої жерді-конов’язі неподалік конюшень пожадливо смикали пахуче сіно чиїсь припнуті, замилені далекою путтю, навдивовижу гарні коні. Неквапне вештання старшини і стрімголове метушливе коло зборні та канцелярії джур підказували навіть недосвідченим молодикам, що на Січі відбувається якась незвичайна подія. Проте, хоч як хотілося їм щось дізнатися, ніхто з старших не міг задовольнити їхнього бажання. До того ж і голод настійливо кликав до їжі, і хлопці, приховавши цікавість, з гамором і запопадливістю кинулися навперейми до трапезної, ніби брали приступом фортецю. Із почуттям солідарності пішов прискорено їм услід і Сірко та ще кілька стриманіших товаришів. Пахучі всмажені вишкварки ще на віддалі паморочили голови, котили життєдайну слину і підганяли кожного.

Іван не встиг навіть отямитись коло трапезної, як його хтось зненацька затиснув ззаду в обіймах. Хоч він і чекав з походу полковника Кривопашку-Гунду та його джури, але ця зустріч тепер з Левком під порогом трапезної видалася несподіваною.

— Левчику, ти? — вирвалося в Івана захоплення від тих залізних обручевоподібних обіймів побратима.— (Та відпусти ж, ради бога, а то задушиш,— нарешті вивільнився він.— Недарма тебе, вовкулако, Левком нарекли, коли отаку силу маєш... А я виглядав,— обраділо хвалився молодик Левчикові,— і тебе, і батька, та де ж мені було в отій веремії вас угледіти. Кипіло й бурлило, як в тому Ненаситці...

Помітивши, як лице Левка раптом спохмурніло, а очі опустилися долу, Сірко скорше відчув, ніж здогадався, що тими словами він зачепив щось болюче в побратимові.

— Царство душі його небесне,— зняв повільно шапку з голови Левко,— нема більше батька в нас... У січі бусурменській за ясирників поліг, як сніп, сердега...

Щось обірвалося по тих словах у грудях Івана, заскиглило жалісливо і боляче, папломою напливало на очі, аж бачити не міг, проте переборов оту миттєву слабість, взяв руку товариша, як ото колись брав у Мерефі бувало, потиснув її до болю й пішов, ніби раптово онімівши з усього, в напрямку лави, що стояла аж ген обіч. Присівши там, хлопці наклали на голови шапки, і Іван піймав себе на тому, що тепер уже він не молодик... Якийсь час мовчки перебирав у пам’яті, коли ж він став не ним, і ніяк не міг відшукати там отого вузлика пам’ятного, що відділяв його, як молодика, від нього ж дорослого.

— ...у кріпості Аслам-сараї, перед самим ханським палацом у Бахчисараї, батько з козаками натрапив на засаду охоронної орти... Вночі те було... Я знайшов його посічене тіло аж другого дня по бойовищі, коли ми зайняли палац і двір... Навіть пізнати тяжко було, так понівечили його бусурмени. Завжди брав мене з собою, а цього разу каже: «Спочинь, бо завтра ж на приступ іти...» Пішов без мене, і ношу як гріх на душі отой свій спочинок...— витер непрошену сльозу Левко...— А ти, чував, Сірком записаний у компуті Семирозума... Батько ще жартував з того якось, дізнавшись,— переводив він розмову на інше.

— Та хіба ж хочеш?.. Мусиш, коли так старшина вирішила.

— Те марниця, брате. Мене також Кошовенком вписали, а що скажу? Навик уже, ніби так і було...

— А я сьогодні самого Шуліку,— не втримався, похвалився Іван,— на герці майже переміг, слава богу... Ледь з коня не звалився з утоми.

— Радий за тебе, Іванку,— положив на коліно товаришеві руку Левко.— Що ж там дома в нас, як твої живуть, як мої маються? — заглянув він у вічі Іванові.

— Та... живуть... маються... Я ж незабаром за тобою й вибув, бо... Стривай! — прислухався до чогось Сірко.— Це ж чому в литаври забили?

— Як то чому? Гетьман же реєстровий на Січі! Хіба ти не знав про це? Він, кажуть, шведських і московських послів, що правились на Січ, схопив і передав магнатам...

— Вперше почув оце,— зніяковів Іван.

— Приїхав знову реєстри та компути писати... А може, лише вигляд робить. Магнати наполягають, а він, видно, радо слухає їх. Козаки, правда, чомусь в більшості не хвалять його, а старшина — вдоволена...

На звуки литавр та накр-барабанів з куренів посипала і поодинці, і гуртами та ватагами січова різнолика братія, наповнюючи винесеними із куренів гамором та гомоном, реготом та кпинами січовий майдан.

Невдовзі навіть просвіти поміж будівлями та оселями загатила і ота запорозька братія, і гості з Черкас. Сіркові та Кошовенкові з лави, що була на підвищенні, добре бачилося, як розчинися двері канцелярії, як розступилися чатові при порозі і надвір вийшла в різнобарвнім шатті старшина, а за мить перестали бити накри, затихли литаври і на майдані, що рідко тут бувало, принишкло ущух гамір і гомін.

Першим ішов з острашливими оглядками по боках низький на зріст, не в міру широкоплечий гетьман Іван Петражицький-Кулага з розкішними, золотистими, сторчастими вусами, в розшитому візерунками кунтуші і павиним пером у гетьманській шапці. Потім — високий, сухорлявий, з обвислими, ніби до зайвини довгими руками кошовий Варлам Нетеса, одягнений, як звичайний козак у будній день, метеляючи в руці сірою смушевою, з яскравим шликом шапкою. За ними слідом військові старшини і товариші, з-яких вже чимало Левко називав побратимові по прізвищах:

— Отой на правому крилі — обозний Гримич, поряд — полковник Остряниця та Недригайло... То Павлюк із Гунею, а в жупані наопашки — Баян, а з ним ото, здається, Риндич. Ті — в сірих свитах — Запалій і Кизим, а осторонь, в шапці із зеленим шликом, Сурмило... Тих обох не знаю, а за ними два засмаглі, з цибухами і при чупринах,— січовики, Тумар і Тугай... Потурнаки, що позаторік втекли з турецької каторги з нашими козаками. Позад них, одягнений і озутий в червоне, славний запорожець, мабуть, знаний тобою, Іван Сулима, а поруч із ним — січовий обозний Ворожбит і гетьманський обозний Перев’язко... Бач, надуті всі. Видно, добре почубилися!..

Іван слухав побратима і захоплювався його обізнаністю, як і озвичаєністю в цій веремії людей і звичаїв. Цікавість зростала в ньому, і він поривався звестися, роздивляючись старшину, що поволі заповнювала собою лави вподовж довгого столу...

— Славне січове лицарство! — підняв згодом догори булаву гетьман.— Доблесні чатові, сотники, хорунжі, знакомиті старшини! Дозвольте слово мовити,— поклав він обачливо на стіл булаву.— Дякую красно від себе, від військових реєстрових товаришів, тут притомних і відсутніх, від люду посполитого бездольного нашого, від пана круля за ретельну службу і звільнених ясирників, від царя московського за звільнених служивих людей. Ощасливлені вами, вони молять бога за ваше здоров’я по всій землі християнській і нині, і прісно, і навіки!.. Дякую також за дарунки, надіслані мені і казні гетьманській, за полонених, що ми обміняємо в ханщині на тих, кому не пощастило звільнитися під час цього благословенного богом походу вашого. Красна дяка вам усім сущим за переказане тепер мною, і хай світлий бог дасть вам силу і здоров’я боронити край і люд наш і не наш отак і надальніше... Нарікатиме коронний гетьман, що ви порушили його трактат з невірними, та що поробимо, коли нема нам життя від людоловів?..— приспинився Кулага, оглянувши майдан.— Казане вам щойно мною відоме, то дозвольте,— прокашляв він охриплість у горлі,— говорити те, заради чого ми прибули сюди. Отож, горе наше таке, що може затопити рідну землю, як повінь, бо збільшується воно і розливається по ній на радість ворогам нашим невпинно. Король Зигмунд вирішив ніби піти війною на шведів, щоб утвердити там корону для королевича Владислава... Думає з тієї ж причини йти і на Росію...— притишено сказав він.