Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пройшовшись легко по струнах пальцями, кобзар чомусь довго і пильно дивився на завороженого оповіддю Іванка, що стояв увесь час перед ним, потім, припрошений Оришкою, завів думу...

Чутливий до людоловної кривди Іванко, слухаючи думу, ніби бачив перед собою оту нещасну на попелищі, що виглядала не знати звідки свою рідню. Палке серце його так застукало, що і приховати не міг співчуття до нещасних. Розчулилась і решта слухачів і отими оповідями, і отими співанками дідовими.

заспівав кобзар іншої. І хоч ця пісня була такою ж сумною, вона трохи заспокоїла і челядь, і хлопця. Він навіть уявляти почав себе на коні, таки своєму, буланому, що ніс його за здирщиками-орендарями, а поряд чомусь мчався Сірко і на вітрі маяла вбранням Софійка. Оглянувшись, як спійманий на крадіжці, хлопець почервонів, бо поряд стояла таки вона.

Якийсь час кобзар ще вовтузився коло кисета, щось роздумуючи, доки не запихкав люлькою... Помовчавши, він знову втупився в Іванка, аж тому неприємно стало, і заговорив:

— Це ж скільки вже твоєму синові? — якось раптово спитав він у Домни, аж Софійка пирснула сміхом з того.

— Не мій це..;— як удавилася Домна, геть спаленівши.

— Даремно жартуєш,— сказав згодом старий,— я ще трохи добачаю. Сама ж говорила, що покійний Паливода тобі батько, а цей хлопець як крапля води на нього подібний. Ото хіба очі не його, ніби... Ох-ох-ох, царство йому небесне. Хто знає ще краще за мене Паливоду? Скільки походів пережили разом! Добрий рубака був, пухом земля йому,— перехрестився він.— Ти, того, не приймай до серця, може, я й помилився, недобачив,— почав виправдуватись старий, заввжавши, як осоромив Домну.

За вікном майнула чиясь постать і виручила Домну.

— А вискочи-но, Івасю, та проси гостя в двір! Біжи й ти, Софійко! — знайшлася вона, виглянувши у вікно.

Івась доволі швидко пізнав гостя.

— З Січі! Дядько Корній,— гордовито і таємниче шепнув Софійці.— До тітки їздить,— подивився він багатозначно на подругу.

— Ну, що шепчетесь? — спинився коло дітей гість.— А «добридень» поснідали, чи що? — нахилився він і, пізнавши в хлопчикові Івася, подивувався.— Ти ж чому оце тут?

— Ми переїхали сюди...

— Сам чи, може, й з тіткою Домною?..

— Авжеж, з тіткою...

— Так-так... А я, бач, забувся,— завовтузився, стишивши голос, козак.— Ось зараз... гостинця,— висипав він у невміло розставлені-пригорщі медяники.— Споживайте здорові! Це січові... То, кажеш, у хаті з кобзарем тітка?..

— Егеж, у хаті... і вас просили вони до господи...

— І пані господиня вдома?

— Мати лягли спочити щойно, то я їх розбуджу,— зраділа нагоді Софійка.

— Не треба, горличко, не треба... Ми й з тіткою,— помітив він Домну на порозі,— по-го-во-ри-мо-о...

— Прошу, заходь... Та вибач, що не вийшла назустріч... гість там у мене.

— О, і дід Самусь тут? А я чую, кобзар та кобзар, о воно гора з горою не сходиться! — почоломкав Корній кобзаря.— І ти тут живеш тепер? — повернув він погляд на Домну.— Істинно, незнані шляхи твої, господи. Ми ж, діду, на тому тижні, чей же, на брацлавській ярмарці чи в Яссах, здається, здибувалися,— дивувався Корній.

— Та, може, козаче, і здибувалися... призабув уже...— посміхнувся кобзар.— Підвезли мене донці, богу дякувати, з поташем до Змієва, а звідтам на своїх доїхав сюди...

— А я,— споважнів козак,— до полковника Дмитра Гуні направлений, та... по путі згадав, що батько Кривошапка наказували до його двору завернути, поклін сім’ї передати, то й заїхав... Казав ще, щоб якогось Сірка на Січ готували. То я, мабуть, щось не теє, бо Іванко говорить, що то його пса так кличуть...

— Ну, то ви тут той... а я, підкріпившись, піду вже з богом,— підвівся старий, перекидаючи каблучку з кобзи через плече.

— Дякуємо, що побавили та розважили,— зичливо сказала старому Домна.— Так уже ладно ви граєте, що й слів нема... Заходьте, коли буватимете поблизу та охота буде... Ми раді вам завжди.

— Зайду, зайду неодмінно колись, як живий буду... А тепер таки бувайте. Подякуйте пані Мотрі за хліб і сіль...

— Це про Іванка так кажуть,— повернулася, випровадивши старого, в хату Домна.— Спершу ніби жартома Сірко та Сірко, а тепер...

— Сірко — то й Сірко! Не ім’я людину красить,— виручив її гість.— Та й нам це не вадить, бо на Січі ще не такі прізвиська є. А ти ж як тут? — мимохіть зітхнув він і, глянувши на оцікавлених його мовою дітей, перевів на інше.— Все, як бачиш, в дорозі. То гінцем по паланках та слободах вештаюсь, то накази, супліки чи універсали розвожу, то й викуплених бранців супроводжую чи послам усяким з Січі по містах товаришую... А недавно до гетьмана навідувався, а від нього у Варшаву послали. Весною бував аж у Бахчисараї і Чорногорії... То й зваж...

Гість заходив по хаті, оглянув світлицю, мисник, образи, мовчки подивився на Домну: