Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А жупана де ти взяв такого? — вдала Катерина, що не завважила слів годованки.

— Батько привезли, і чобітки — батько, і шапку — батько, а сорочку і штанці мати пошили і...— не договорив він, помітивши в хаті Сабрі, що розгадливо дивився на малюка.

— Не бійся, сину, це хоч і татарський дядько, та він тебе не зобидить,— взяла за руку Івася Катерина.

— Тятько, тятько,— повторив Сабрі слова господині.— Я... самімі, я любити Іфас...

— Не бійся, Івасю,— підійшов до Сабрі Левчик.— Це не злий татарин. Ось бачиш, я ж не боюся.

— Лефко, самімі, б’юїк самімі.

— Це він товмачить, що я друг його,— хвастався малий господар.

— А він — чорний. Що, не вмивається?

— Ні, такий народився, дитино. Іди до нього, не бійся. Він тебе покатає,— заспокоювала Івася Домна, і той, врешті, загуцавшись, скоро й радо освоївся.

Орися, що десь виходила з хати, аж здивувалася, як побачила Сабрі з малим на руках у примиреній розвазі.

А як споночілося, хлопчик забентежився не на жарт:

— А де ж мій жупан?.. А шапка де?..

— Та для чого вони тобі дитино?.. Ось бався. Маєш дзигу, дивись, як крутиться,— приберегла Домна забавку на очікуваний останок.

— А я тобі фуркало злагоджу і вигран дам,— підступила Орися з новими забавками, аж Левчика здивувала.

І так цілий вечір провозилися вони всі коло дітей. Вже давно впорали господарство Катерина і Сабрі, вже й Оришка втратила силу бавитися з дітьми, а Домна все возилася з ними: оповідала казки, спонукала до ігор, непомітно годувала хлопців на ніч, поки ті явно почали вже дрімати по зморі.

— Спати зі мною обидва будете,— сказала вона вкінці, зовсім звеселившись.— На сон я вам ще одну розповім казочку.

— Будемо з вами спати, тільки ще про чудо-рибу розкажіть,— радів нагоді Левчик.— Оту, що розказували вже, пригадуєте?..

— Про чудо-либу...— заплітався язик у малого Івасика від утоми.

Домна, нарешті лежачи поряд із Івасем, дивилася у чорну пітьму стелі, вслухалась у подихи дітей, що вже на десятому слові її казки й поснули, і почувала, що немає щасливішої за неї людини у всій Мерефі.

— Дякую тобі, Всевишній боже, і обіцяю вік молитися за те, що почув мої молитви, мої благання, прихистив мене і мою дитину в цій хаті,— шептала вона про себе, коли вже всі геть поснули.— Отце наш... Даждь нам днесь... Ізбав нас від лукавого... Даждь нам силу і здоров’я...— повторяла вона, поки й сама заснула нарешті.

11.

Вітрами в широких степах, в очеретах і травостоях неслися дні, місяці, роки. Гей-гей, як неслися!.. І ніби тими ж вітрами приносили й відносили новини то на січові острови та на волості, то від них, поволі згуртовуючи різношерстий люд бідою в одне ціле й велике... Міцна Січ, як неприступна фортеця, хоч і не грізна ніби, кипить і піниться, бурлить і вщухає... Рахуються ординці з нею, лаштуючись за роботящими ясирниками, менше і таємніше обзиває бидлом її обранців-ватажків спесива шляхта в королівстві, та більше лютує вона приховано, більше посилає проклять устами святих ксьондзів з амвонів єретикам і відступникам, підсилаючи лазутчиків, зглядців, шпигів, пройд, лакуз і оглядників. Сейми і сеймики не в жарт налякані «ребеліями хлопськими», благословляють закриття церков — огнища православія, передають їх на відкуп лихварям, а ті, розуміючи тимчасовість цих передач, деруть зі шкурою гріш і гаразди із посполитого, цеховика, ба навіть з козака вже і то нерідко навіть реєстрового, за святу відправу... По битих шляхах все більше й частіше трапляються повішені чи розп’яті на хрестах, стирчать посаджені на палі, з обдертими пасмами шкіри на спинах. І немає ліку їм!..

Стоїть на дніпровій заплаві ота Січ. Хоч і не виглядає вона грізною, та є такою для одних і спасінням для других. Більмом на очах звелася вона і султанові та ханам, і Жечі Посполитій та її зацному панству. «У хлопів, пся крев, вбивається пір’я в колодочки,— помічає вона,— бо не тільки мовчать чи поодиноко бороняться, а — гвулт! — нападають». Цілими загонами, ватагами тікають безправні посполиті з фільварків, гут та смолярень до неї, в Запороги; а там, як у вогненному горнилі, варяться, гартуються, вилюднюються і виходять на шляхи, сповнені зухвалої відваги і небаченої дотепер відчайдушності...

— Спаси, матка боска, й помилуй!..— двоперсто хрестяться магнати-ляхи.

За кілька літ не один панський будинок-майонтек чи ладний фільварок уродзонного панства ці голодранці-лотри, ці шубравці-навадники, ці заводці-заколотники пустили за вітром. І пішо, і кінно, ба і на чайках ходили в осині гнізда ординців! Білгород, Очаків, Перекоп, Кафа, Сіноп, Трапезунд, навіть Царград, Високий, Блискучий Поріг Оттоманської Порти — втілення сили і моці на землі,— вони пробували скубнути, і не лише пробували, а таки скубнули, ще й як відчутно. «А для чего, пшепрашам вас?» — сперечаються можновладці.

Серп’ягами, Волошинами, Підковами та Кішками били під саме султанське серце — Волохію, щоб стати там господарями земель райських. І все те через оту злощасну Москву, що то єдиновір’ям, то соболями підбурює це бидло до супротиву й ребелій...

Найпаче, пся крев, ті братства зі своїми схизматськими пшеклєнтними школами-бурсами... Матка боска, скільки їх розвелося повсюди! А тих цехів майстрових на швабський кшталт по містах і містечках, а кляшторів, чи пак монастирів ялмужних, а риторів обскурантних і мілошних, а дидаскалів і кобзарів — отих провідців бунту на капосній землі!..

Хіба ж не вони будять у хлопства, найпаче гминного, не тільки свідомість схизми в противагу католицизму, а й свою,— о Єзус-Марія! — окремішність в ойчизні! А це вам не ківш сироватки! Сам тен хлопський гетьман з усім вуйськом збуйців і набродців додумався вписатися до їхнього братства...

І виросли вони, ті братські кублища, в забісистих кутках, як гриби по дощі: у Львові, Вінниці, Кам’янці, Немирові, Луцьку, Кремінці, Києві та не знати ще де і чинять там збіговиська на голову ойчизни. А скільки ще виросте їх при такому зрушенні притужному й габзованому та потаканні короля...

Найдивніше, що серед тієї голоти лотрової знайшлися неабиякі ватажки, а до них, промінявши навіть майонтки на курені, а жінку — на шаблю, пристали і можні, й зацніші, зрадивши інтереси Жечі Посполитої! Більше того, ті лотри бардзо і хутко зуміли звести нанівець той крулівський універсал про невивіз зброї на Запороги!.. І як зуміли?!