Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Воля Всевишнього у всім пребиваєт,— обізвався і панотець.— Дочку-цурку тобі господь послав, коли ти вже нареченого звіднайшов,— кинув він лукавим поглядом на господаря, в ус посміхнувшись.

— До нареченого ще як до неба, отче,— підхопив жарт Кривошапка,— а журитись тим і бідитись не завадить тепер уже...

— Ба, правда, мені говорила моя Катерина,— згадав щось кошовий.— Так ось що ми вчинимо, Шапко. Дитина вона наша, козацька, хоч і догадувалися ото, що циганська чи татарська. Ні в татарів, ні в циганів таких небесних очей не буває, а чорнота від бога... То, кажу, щоб тобі і Мотрі та й хлоп’яті за мешкання і рахуби не було і стало все до шмиги, то доведеться громадою ростити його... Не один, чей же, він отакий?! Чи як пан писар, Олекса, гадає? — подивився він запитливо на Семирозума.

— Коли за преданієм іти, то годилось би йому кожного кошового іменувати батьком, як іменують оті голоцюцьки, що на Січі нині,— кинувши хитрим оком в бік отця Данила, сказав писар, бгаючи в роті маківника.

— А панотець як мислить?

— Писано єсть: «Хто чадо бездомне в дом прийме і іже отцем земним йому буде, оному отець наш небесний вознагороду ниспошле»,— завчено процитував той, ніби з книги вичитав.— В граматиці слов’янів Мелетій конфірмово тако же пишеть об оном,— подивився він на ктитора, піднявши догори вказівця.

— То тепер, по всій партикуляції, маючи решпект товариства чільного, черга за вами, батьку, кошовий і куме, заступити Івасеві отця земного,— заокруглив розмову явно зацікавлено Кривошапко-Гунда.

— ...А просто говоривши, я йому віднині диспозитор і батько? — оглянув обважнілим поглядом присутніх кошовий.— А ти, паніматко, що думаєш?

— Та що ж?.. Воля громади — воля божа, гадаю,— несміливо погодилася Катря.

— Ну то хай же благословить бог пораду честиву, а мені пора, бо возближається свята канонічна година...— перехрестив стола панотець, стаючи на нетверді ноги.

— Та ви б же, гістоньки, ще підкріпилися на ніч,— спохопилася Мотря.— Хоч по малому пугарику випийте за рішенець!..

— Душа міру знає, та за рішенець можна й випити, бог не прогнівиться.— Присівши, отець Данило зміряв очима дзбанка.— Погани пили, прости господи, до семи корчаг, себто черпаків, і нам, праведним диспозиторам їхнім...— перехилив він пугаря не договоривши.

Ще чимало по тому во славу господа нашого і віри він благословляв хрестинні питва, оповідав про нікому незрозумілі ухвали семи вселенських зібрань, нарікав на рішенець Тридентського собору, що затвердив зверхність папи католикоса, перелічував і ще чотирнадцять соборів, не признаних православною церквою; потім, розійшовшись, згадав флорентійські ухвали, що мали об’єднувати грецьку і римську церкви, докоряв якимсь перекинчикам і перескочникам, котрі «пруться, як мухи до меду, до світської влади і чварами домагаються патріарших митр, а в молебнях, дарах та писаніях наущають православних отців, яко овнів».

— Десниця дающого да не оскудіє, а... вознаградиться,— підвівся нарешті обважніло, даючи тим знати, що учта закінчилася.

В тісній спаленьці малий Івась сонно обнімав Левчика, не відаючи, що сьогодні отак вирішалась скалка і його великої долі. Не знала і новохрещена Софійка, що цей рішенець торкнеться і її колись сердечка...

10.

Міщани готувались до осіннього ярмарку. Пекли, варили, шили, чинили, випалювали, бо вже й січовики, і донці стали появлятися в містечку, хто з тканиною й платами, хто з рибою і сіллю, з поташем чи селітрою, вугіллям і смолами, опанчею й байкою, габою, килимами, шарлатом, портищем, вретищами-ряднами, укошулями-намистами і всякими іншими жіночими прикрасами.

Ждали їх і посполиті з неабиякою розмаїттю своїх виробів — мережаних дерев’яних ложок, черпаків-корців, кінвочок, люльок і тарелів-тацьок, ярем і возів, ножів, лемешів та підосників, батогів, шлей, канатів та волосяних шнурів, горшків, макітер і мисок, коліс, серпів і дримб-вигранів, посуду всякого з олією, медом і воском...

А з півночі до Мерефи підкралися вже приморозки. Спершу несміливі, затим певніші себе, сідали памороззю на грунти, дерева, аж поки не дочекалися сніжинок.

— Збирайтеся, Домно, і ти, Орисю, з Левчиком за тим хлопцем, а то Мотря гадатиме бозна-що,— звеліла якось у неділю Катерина.— Батько ж також велів небаром забрати, а воно бач, яке «небаром»?

— А як знову відмовить? — раділа й боялася Домна.

— Мусить же колись те звершитися... А одумається, то й бог з нею: вона його вигляділа, то її й право вирішувати... Та закутаєте там його як слід, а то ще застудиться,— гукнула вона вже через ворота, як молодь вийшла.

Мотря зустріла їх обнадійливо.

— Противитись рішенцю чільного товариства я не збираюся,— сказала.— Хоча й не певна, що не заберу дитя назад, якщо йому чи мені буде тяжко. Скажіть і паніматці так... Та й йому ж сказати треба якось... Ти, Левцю, побіжи та гукни Івася, він на вигоні «бабу» качає,— випровадила вона хлопця з хати,— можеш і ти трохи покачати з ним,— гукнула тому навздогін...— Говоріть, що в гості йде, а про інше й слова, бо як помітить, то наберетеся з ним рахуби. Сварила тоді мого господаря, як приніс хлоп’я у глуху північ, а тепер ось підріс, звиклася, то й жаль, як свого рідного,— витерла вона непрохану сльозу.

Не встигли в хаті і поговорити, як з гуркотом і рипом до них увалилися захекані і розчервонені Левчик та Івась. Левчик таки зразу направився до лави, а закушканий і обв’язаний його малий товариш спинився коло порога, сьорбнув носом, підняв ріг хустки, що вповзла геть на очі, і, пізнавши Домну та Орисю, закричав: — А я «бабу» накачав! Ось ходімо побачите!.. Отакецька о!

Домна ледве стримала себе, аби не виказати радості.

Дорогою Левчик обганяв дівчат і заглядав зраділому Івасеві в очі.

— То ти справжній козак уже, а я думала...— зустріла малого Катерина в порозі хати.— Який це тобі рочок пішов?

— Четвертий.

— Ой, уже, мабуть, п’ятий,— вирвалося у Домни і, запломенівши, вона додала: — Бо ж ти он як бігаєш.