Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Або нерозумний — коли правильно дурний, слабий розумом, обділений тямою. Ніхто, ніщо — замість щось, хтось, бо ніщо й ніхто — лише порожні жупели психосфери Антислова, які полонили нас своїм хворобливим мерехтінням.

Відверто треба визнати, що Древо Прамови розчахнуте, і воно агонізує. Особливо це відчутно в філософії, котра вживає ці частки (ні, не, без) на кожному кроці, опираючи на них всі свої псевдодіалектичні вигадки. Якщо видалити з мовної ріки заперечувальні частки (і всі слова, злучені з ними, — їх же легіон!) — тоді треба будувати світоглядні основи на інших засадах: кожен елемент світогляду входитиме в творчу гармонію з іншим, антиномії щезнуть, будь-який елемент Буття буде закономірний і знайде своє місце, антитези розтануть. Над розірваним Всесвітом Речі спалахне Райдуга Єднання, потоп псевдослів зійде, щезне, зазвучить поліфонічна, багатозвучна Пісня цілості, пісня Радості.

Поки що досить про це. А то ти скажеш, що твоя сивіюча сестричка впала у сентименти, в утопічні химери. Не думай так. Зосередьтесь з друзями, залучіть до справи добрячих мовознавців, філологів, щоб „Резонанс Еволюції“ отримав імпульс Правдивого Слова, щоб всі значення, які ви будете закладати в серце „Живої ЕОМ“, були тотожні Життю, а не людським вигадкам та забобонам.

Пора воскресити Прамову, без цього шлях у Правдивий Космос закрито. Ми не зможемо тотожно бачити Всесвіт, якщо тотожно не осмислимо його. Ось тобі навздогін лише один приклад: ми кажемо, що Місяць — мертвий світ. Ця фраза — абсурд. Бо світ означає з-вітою, з життям. Виходить, мертвий-живий. Таких прикладів у нашій фразеології найдете море. Ти зауважиш, що й я вживаю заперечувальні частки, поринаю у звичну стихію сучасного зіпсованого слова! Що ж поробиш! Нам всім треба зробити зусилля, щоб розірвати прадавню ворожу запону…

Обнімаю тебе і чекаю запрошення в Кіберцентр. Може, познайомиш з доктором Боголо? Дуже цікавий цей народ — папуаси, хотілося б дещо почути від нього. Передбачаю, що племена, відтиснуті європейськими антропологами у апендикси еволюції, ще продемонструють нам свої дивовижні можливості. Чудовий наш Миклухо-Маклай давно передбачив таку можливість.

Бувай здоровий, не забувай пити чайок із трав, що я тобі надіслала.

Твоя сестра Марія».

«Волга» котилася польовою дорогою поміж широкими нивами, на яких сям і там трактори переорювали стерню. Густими зграями в просторі вирувала галич. На передньому сидінні, поруч з водієм — сміхотливим рудобровим хлопцем — сидів Товкач, оглядав у віконце елегантний осінній краєвид, підморгував Грицеві, котрий мовчазно тулився ззаду:

— Вирвалися трохи з того пекла кабінетного, аж ніби сквознячком у печінці продуває. Відчуває душа моя — вдала буде поїздочка!

— А куди ми, власне, їдемо? Що за секрети? — пожвавився Гриць.

— Сюрприз, — хихикнув редактор. — Головну ідею ти знаєш: надибати сільце, де сміх у пошані.

— Так ви ж, мабуть, вибрали таке сільце? Чому ж таємниця?

— Хе-хе! Мене цікавить, як ти реагуватимеш, коли прибудемо на місце. Ти знаєш, як я вибирав місце?

— Ні сном ні духом.

— По карті. По звичайній географічній карті!

— Як то можна, — здивувався Гриць, — по карті вибирати село, де сміх у пошані? Це вже, вибачайте, гумор!

— Атож, — заіржав редактор, і його очі перетворилися у сміхотливі щілинки. — їдемо по гумор, то й методи повинні бути гумористичні!

— Та реготати скрізь люблять, — втрутився у розмову шофер, — тільки зачепи — обсміють так, що не знатимеш, куди втікати!

— Еге, дивлячись як сміятися! Треба розшукати таке сміхотливе джерело, щоб це стало подією на гумористичному фронті. Набридли вже всякі тещі та сторожі! Стоп! Стоп!

Водій загальмував. Машина зупинилася на перехресті, біля густих лісосмуг.

— Що таке?

— Хіба не бачиш? — ткнув пальцем у віконце редактор. — Читай.

— Сміяни, — прочитав напис на стовпі водій. — То й що?

— Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма.

— Так то сотні літ тому, — повчально мовив шофер. — Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж!

— Я тобі дам діалектику! — посварився редактор. — Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно.

— Так оце ви по карті підшукали таке село? — іронічно озвався Гриць. — І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів?

— Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав!

— А якщо назва села Занудівка, то там одні зануди живуть, чи що?

— Що це ти моїм салом та мене по губах? — розсердився редактор. — Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх — то здоров’я, а зануди — самоз’їдаються. О! їхня генетика нетривка.