Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Минали тяжкі дні реконструкції, зимові місяці. Навесні дружина породила сина. І почала вимагати переїзду в місто. Тут, мовляв, нема навіть елементарної медичної допомоги, відсутні умови для нормального людського життя. Іван переконував її: все буде згодом, все це потрібне не лише їм, а кожному трудареві, отже, його обов’язок — осягнути такі умови, зробити їх нормою повсякденності. Хіба в місті комфорт і зручності падають з неба? Тепер головне — хліб, хліб. І праця, невтомна праця. Все інше — випливатиме з цього.

Наступив тяжкий рік. Засуха спопелила ниви. Люди працювали на межі можливого. Було багато нарікань, часто доводилося гасити вогнища озлоблення й невдоволення. І нерідко — у власній сім’ї.

Минуло кілька років. Іванова сім’я перейшла у небагату хату. Зіна вибухнула диким скандалом: «Ти досягнув небувалих врожаїв, про твій колгосп пишуть у центральних газетах, елеватори тріщать від твого хліба, а ми живемо злиденніше всіх! Який же глузд у твоїй праці? Навіщо вона? Що ти добув мені, синові? Блискучу Зірку Героя? І це все? Ти смішний з своєю самовідданістю. Я піду від тебе. Я втомилася від такого життя. Це не життя, а плакат!».

Грозової ночі Зіна з сином покинула обійстя, попрямувала до райцентру. Це був злобний спектакль, але розіграний вміло й садистично. Іван догнав дружину в полі, силою посадив у кабіну машини. Вона виривалася, кричала, і шофер — молодий хлопець — з нерозумінням і острахом поглядав на спотворене обличчя молодої дружини голови. Поверталися назад у мерехтінні небесних громовиць. А в серці Івана вирувала пожежа.

Вдома він заспокоїв Зіну, пообіцяв незабаром переїхати до міста, як тільки колгосп стане повністю на ноги.

Та після тієї страшної ночі дитя занедужало. І за два тижні пневмонія спопелила худеньке тільце. «Татку, не відпускай мене! — шепотіли пересохлі вуста. — Татку, я хочу бути з тобою…».

Не втримав. Не заступив мороку, що всевладно забирав сина до себе.

Дружина закрижаніла. Одного дня вона покинула його і переїхала в Київ, розірвавши шлюб. Він залишився самотнім у порожній хатині. Довгі ночі й дні, наче в безмежній пустелі. Відчай, марні думи, скупі сльози, яких ніхто не бачив. І холодне рішення — ніколи не пов’язувати свою долю з іншими долями. Віддати себе, свою працю й снагу людям, а глибини інтимного залишити небувалому, неіснуючому, снам і маренням підсвідомого.

Минали роки.

Село хорошіло. Колгосп став мільйонером. Зводилися обабіч заасфальтованих вулиць світлі котеджі. Виросли будівлі нової школи, лікарні, Палацу культури, торгового центру. Все це радувало, але й сум закрадався до серця. Покидали село десятикласники, поривалися в місто, на заводи, до науки, у вир калейдоскопічного сьогодення. І розумів Іван, що таке прагнення, така міграція трудящої сили, хоч і повсюдна, але тривожна, позаприродна. З чим вона пов’язана? З скороспілістю серця та розуму, з верхоглядством, з невмінням молоді та її батьків глибоко й далекосяжно збагнути смисл життя і покликання людини? Ой, не лише це! Вищі інстанції, ті, від кого залежали перспективи розвитку села та його прийдешнього, нехтували інтересами сільських трударів. Розмов, виступів у газетах та часописах було достатньо, і нагороди сипалися щедрою рукою на груди невтомних хліборобів, але повсякденне життя в селах було бездуховне, нецікаве, позбавлене минулих творчих традицій і залишене напризволяще перед викликом новітньої, космічної ери.

Поміж безкрайніми нивами хліба, по широкій автостраді хвацько в’їжджали до рідного села на власних авто «аргонавти», котрі прагнули здобути в містах «золоте руно» комфорту, слави, добробуту, і хизувалися перед рідними та знайомими своєю псевдокультурністю, зверхністю, і підсміювалися над тими ровесниками, які залишалися біля корів, за кермом трактора, які не могли розірвати прадавнього коріння, зануреного в землю. І не розуміли верхогляди, що саме ті чорноземні ентузіасти та диваки, які не могли або не хотіли подолати земне тяжіння, є підвалинами навіть найкосмічніших досягнень країни, бо кожен день життя будь-якої людини опирається на терпіння й самовідданість хлібороба, садівника, пасічника, доярки; правда, про те всякий міг прочитати в газетах, в книгах, почути на мітингах, але те вважалося гарним тоном, фразою, яку можна промовити без особливих емоцій, без хвилювання, — не більше.

Модерні хлопці та дівчата, котрі приїжджали в гості до батьків, зустрічаючи на вулиці голову колгоспу, запиленого, втомленого, одягнутого в незмінну зелену штормівку, іронічно перезиралися, замовкали. Чи, може, йому здавалося?

Він втомився, постарів. Часто залишав Зірку Героя на вихідному костюмі, в шафі, ніби не бажав показувати довколишнім людям своєї виключності, винятковості. Та інколи в сновидіння Івана вривалися громи далеких воєнних літ, снилися товариші, котрі не повернулися з поля бою. Вони докірливо дивилися в його очі, мовчали, але в тому мовчанні чулася вимога: не можна забувати роки, що були вирішальні не лише для долі Вітчизни, а, напевне, і всієї планети! Спалахував огонь спогадів, палив серце, ятрив рани душі. Давав знати себе осколок під серцем. Вів відчиняв шафу, знімав Зірку Героя з костюма і прикручував її до своєї буденної сорочки. І тоді з якоюсь натхненною, буйною силою кидався до повсякденної праці, метався по полях, плив у вирі господарських турбот. І забувався біль особистої невдачі. Було для кого діяти й жити, його праця дарувала радість тисячам людей, це давало сили й снагу йти далі, не згинатися, витримувати пожежу в душі. Він комусь потрібен — отже, він живе!

…Хвиля спогадів затихла, опала, відкотилася в бездоння минулого. Вів отямився, підвів обличчя. Лисеня, вилизавши жуйку з долоні, знову пищало, скімлило, тикалося холодним носом у руку, вимагаючи турботи. Іван зітхнув, лагідно схилився над ним.

— Що ж з тобою робити, дитинко? Доведеться забрати додому. Не кидати ж тебе, сироту, самотнім на цій могилі! Як ти гадаєш, можу я вчинити таку мерзоту?

Лисеня полізло до його грудей, заповзло в пазуху, закублилося там. Він щасливо, по-дитячому засміявся. І раптом насторожився. Хтось, потріскуючи сухими бур’янами, наблизився до нього, зупинився. Він оглянувся. За його спиною стояла Віра. Темно-русими косами грався вітер, чорні зорі очей сумовито й тривожно дивилися на Івана…

Борис Гук писав Марії:

«Моя люба сестро, ти знаєш про новий напрямок у роботі нашого Кіберцентру. Я вже писав тобі про доктора Боголо, про нашу з ним переписку, про дивовижні перспективи наукової революції в сфері інформатики, а відтак — усіх відгілків світової науки. Готується специфічний комп’ютерний еврістичний центр „Резев“ (Резонанс Еволюції), який допоможе людям здійснити прорив у нові, небувалі обрії пізнання, наблизити прийдешнє, інтенсифікувати його прихід. І це не порожнє фантазування, не марення футурологів, не казки утопістів, а справа суворої науки. Проте, щоб досягти правдивого успіху, а не самовихвалятися на симпозіумах та шпальтах часописів, вражаючи легковірних читачів запаморочливими прогнозами, треба виконати титанічну роботу. Для евристичного центру необхідно добути океан інформації. „Резев“, як я тобі повідомляв, працюватиме на засадах альтернативної математики. Скоріше всього, це навіть не математика, а принципово новий метод моделювання й ототожнення реальності. Щоб тобі стало ясно, я наведу приклад. В сучасні інформаційні машини вводиться певна закодована програма, що відображена з допомогою традиційного математичного інструментарію. Моделювання проводиться достатньо широко й всебічно, але математичний млин діє уніфікаційно, знівельовує міріади особливостей істот, речей, явищ, подій. Спроби передбачити, прогнозувати прийдешнє грунтуються передусім на статистичних даних, а отже — опираються на число. Така-то кількість людей, машин, ось така потужність енергостанцій, ось які перспективи розвитку, інтенсивність зростання врожайності, експонента технічної революції, тенденції в різних напрямках науки, медицини, генетики, біології, мікроелектроніки і тому подібне. Але динаміка життя втікає від таких програм і обчислень, а отже, й прогнозування може й має бути надзвичайно приблизним.

У альтернативній інформатиці та математиці ми візьмемо за основу живу модель реальності, повну тотожність — динамічну й еволюціонізуючу. Всі тенденції розвитку та життєвості ми хочемо взяти не узагальнено, не опосередковано, а індивідуалізовано, максимально тотожно, об’єктивно. Мікросхеми евристичного центру вбиратимуть в свої динамічні модулі образи людей, тварин, краєвиди, плин рік і грозову стихійність неба, енцефалограми вчених, сіячів, педагогів, дітей і закоханих, песимістів і романтиків, атеїстів і віруючих, їхні пульси, їхні ігри та сновидіння, еволюційну експоненту космогенезу й антропогенезу, ідеологічне протистояння минулого й сучасності, проблеми мілітаризму та грандіозної битви за мирний розвиток планети, що її веде наша країна, фрагменти життєвих фільмів з розмаїтих процесів у біосфері — від діяльності людини до найменшої комашини чи амеби, бо майбутня реальність твориться сукупною динамікою всього сущого. Я тобі даю лише натяки, але ти збагнеш, що такий скрупульозний підхід до створення алгоритму для „Резонансу Еволюції“ дасть змогу отримати нетривіальні, важливі результати в прогнозуванні реалій XXІ віку. Ми маємо намір визначити тенденції розвитку суспільства приблизно на сто років уперед, отримати хоча б фрагменти динамічної дійсності 2080–2090 років. Я не обмовлююсь: сучасники, справді, матимуть можливість пережити конкретні події майбутнього. Точність того, що буде переживатися, залежить від майстерності фундаторів „Резева“ та повноти інформації, яку ми введемо в евристичний центр.

Ми вже ввійшли в контакт з тисячами фахівців різних галузей науки, суспільного життя, сільського господарства, промисловості, з школярами, студентами, медиками, хворими, спортсменами, романтиками, релігійними діячами, йогами, містиками, політичними діячами тощо. В програму треба буде ввести не закодовані тексти їхніх думок та переконань, а живе слово, динамічні записи думки, чуттєві імпульси, сигнали підсвідомості, образну структуру сновидінь.

Я тобі так багато пишу, щоб ти зрозуміла, в чому суть мого прохання. До Юрася я вже звернувся, і він обіцяв дати максимальну інформацію по розвитку космонавтики, космогонії, прогностики зоряних польотів та освоєння Сонячної Системи, перспективи астробіології та життя людини в інших світах. Обіцяв допомогти і Ванько, визначивши тенденції та перспективи сільського господарства. Використаю я й утопії нашої Христини, хоч вони й не обгрунтовані науково. А до тебе — особливе прохання: не просто перспективи школи, навчання в прийдешньому, актуальні проблеми виховання, тенденції можливих змін у педагогіці. Мене та моїх колег цікавить усе, що стосується дитини у найглибшому розумінні цього хвилюючого явища. Здається, що в дитячому світі, окрім фізичної акселерації, яку весь світ відзначив, відбувається, наростає ще й акселерація духовна, розумова, психологічна. Чи не здається тобі, Марійко, що XXІ вік може нам піднести сюрпризи, подібні до своєрідних дитячих революцій, повстань супроти деспотії дорослих? Адже недарма вже віки наростає, переходить з покоління в покоління проблема „батьків і дітей“. Від цього не відмахнешся. Та ми й не маємо права цього робити. Живу динаміку буття, якщо вона нагромаджується в мільйонах дитячих душ, неможливо штучно одвести у запасні річища чи вичерпати у заздалегідь приготовлених алгоритмах суспільного життя. Все це треба уважно вивчати і, якщо треба, вчитися навіть у дітей. Тоді реалії грядущого постануть перед нами не спотворені, тоді „Резонанс Еволюції“ спроможний дати сучасникам пунктири можливих метаморфоз.

Чи згодна ти з моєю пропозицією?

Чекаю, сподіваюся… Чи розмовляла ти з своїми вихованцями про політ Юрася? Мені мої співробітники не дають спокою: розкажи та розкажи про брата. Ій-богу, як діти! Ха, вирвалося це слово, і сам засміявся. Сказав: „Як діти“. А що це означає — погано чи добре? Мабуть, таки добре. Бо цікавість їхня світла, щира, романтична, а це — запорука правдивості й небуденності сприйняття.

Обнімаю, цілую.

Твій брат Борис».

Схвильована Марія, повернувшись з школи, де вона проводила бесіду з учнями про політ Юрія Гука, відповідаючи на десятки розмаїтих запитань, одразу ж сіла до столу, щоб не затримувати відповіді Борисові.

«Дорогий братику, ти, можливо, торкнувся однієї з найважливіших проблем сучасної педагогіки. Чутливі вчителі вже давно хвилювали свої серця тими питаннями, які ти зачепив. Я рада, що ваша група вводитиме цей пункт у алгоритм прогнозування прийдешнього. Без вирішення перспектив дитячого виховання, без вивчення специфіки світосприймання юних поколінь будь-яка футурологічна модель буде плоскою і немічною.

Не вмію фантазувати. Нав’язувати своє бачення прийдешнього не стану. Я — лише проста, звичайна вчителька. Але так люблю дітей, так хвилююся за їхнє майбуття, що певна: фраза „діти — наша надія“ — не лише плакатний лозунг, а сутність нашого суспільства. Без вирішення їхніх доль всякий глузд звикає з цього світу.

Ти знаєш, братику, я так глибоко занурювалася у вирішення проблем педагогіки й виховання, що інколи ставила перед свідомістю й сумлінням найпарадоксальніші кросворди, які й досі не розв’язані мною. Наприклад, свого часу де мене прийшла думка про те, що діти не є істотами, котрі ще не стали дорослими, що вони — цілком суверенне, неповторне, чисте і радісне людство, що вони — пришельці з якоїсь чарівної планети любові та щасливої гри. Я згадувала історичні реалії страхітливого минулого. І дорослі мені здавалися лише зіпсованими дітьми. Жерці, фараони, царі, феодали, корчмарі, жорстокі вчителі, п’яні батьки, закривавлені лицарі, воєводи, диктатори, бюрократи — всі, всі щоденно, довіку атакували мандрівників з таємничої країни дітей, перевдягали їх у лахміття воєвод, рабів, вояків, катів, кріпаків, володарів, змушуючи їх грати мерзотний спектакль тисячоліть. Більше того, дорослі привчали їх вірити у необхідність такої п’єси, у її нормальність, природність. Пам’ятаєш, як про це сильно писав Толстой, нещадно здираючи лахміття ілюзорності та цинізму з містифікаційних спектаклів церковних ієрархів! Те ж саме можна було бачити в будь-якій ділянці суспільного життя всіх народів та епох. І наша революція — то було — я вірю! — повстання на захист дитини супроти жахливої драми історичної реальності. Звичайно, кожен з нас знайомий з глибинними закономірностями соціального розвитку, з класовими критеріями, але мені близький саме такий образ: наша революція — то вибух стихійної сили вічної дитини в нашій душі, котра хоче звільнити планету від мізерії, знущання, від казарм, в’язниць, розпусти, забобонів, від брехливих жерців та набундючених владик, від продажних політиків і пихатих псевдовчених. Дитя воліє повернути світові прекрасний образ чистоти й вічної гри, творчої гри…

Ти ж знаєш, братику, що діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не зловтішаються, доки їх не научать всіх цих „перлів“ дорослі. Діти не запитують про віру, національність, звання, суспільний стан, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не страхаються тварин, а тварини, навіть найлютіші, не зачіпають дітей і залюбки граються з ними. Тварини дуже тонко відчувають гармонійну сутність дитячого єства. Та що про це говорити! Навіть в найжорстокішому серці ката десь жевріє іскорка ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він безвинним немовлятком. А якщо людина не відгукується на сутність дитинності, тоді можна сміливо вважати, що ми маємо справу лише з вертикальною істотою, в котрої вбито саму суть людськості. Досвід Вітчизняної війни показав нам, як фашизму вдалося вбити зерна дитинності в мільйонах душ.