Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ти сідай, синку. Ось пиріжечків свіжих покуштуй.

— Ні, ні. Я повинен одразу ж назад. Візьміть, це портативний магнітофон, в ньому касета з записом голосу Юрія Васильовича. Святкове привітання. Натиснути кнопочку ось тут…

Мати обережно взяла подарунок, показала чорну коробочку Гукові, похитала головою.

— Ич ти! Що придумали. Голос передають у подарунок. Дякую, синку. Передай, що я думаю про нього щохвилини. Передай, що чекаємо його…

— Передам. Вітаю і я вас. До побачення.

— А пиріжечок, пиріжечок! Свіжесенький.

— Дякую, візьму кілька, в дорозі поїм. Запах який, ніби до мами в гості приїхав, на Брянщину.

— Прощавай, синку! Хай доля береже тебе!..

Христина вибігла на ганок, ніби пірнула в сонячний світанковий потік. Простягла руки до багряного кола, що пульсувало в прогалинах між деревами, завмерла. Приймала долонями, грудьми, обличчям, кожною клітиною тіла краплі незримого дарунка, а на заміну віддавала себе світові, простору, деревам, квітам, ніжному ранковому леготу.

Отямилася від забуття. Пішла до Ставочка, пірнула з розгону у прохолодну воду. Захоплено ухнула, вилітаючи на поверхню, здійняла хмару бризок. Пропливла коло-друге, вийшла на берег. Розпустивши буйну косу, витиснула з неї воду. Глянула в небо, ніби прислухалася до нечутного голосу.

— Юрасю, — тихо мовила вона, — якби ти бачив мене тепер — зрадів би. Моя радість повертається, чуєш? Ще несмілива, ще боязка, але вже — радість! Побажай мені щастя, Юрасю, з неба. Може, зоряне побажання надійніше, ніж земне?

З чагарів поважно вийшла лосиха з лосенятами. Зупинилася, задумливо дивлячись на Христину.

Через галявину проскакав заєць. Потім ще один. Зчинили ігрище під соснами.

Десь неподалік хрокнув вепр. Заверещали поросята.

До Христини підійшов лелека — тихо, нечутно, потерся головою об її коліно, поглянув сумовитим оком знизу вгору.

— Чого тобі, Ахмеде?

Птах заклекотів заклично, задерши вгору голову. Застрибав по галявині і, піднявшись у повітря, полетів колами над сторожкою, над ставочком, понад деревами, ніби прощався з тим краєм, де його приютили в годину біди.

— Молодець, Ахмеде! — радісно закричала Христина. — Таки зважився? Ну й прекрасно! Пора така у нас — крилата! Може, і я вслід за тобою зважуся полетіти. Передавай вітання пірамідам. Чекаю тебе весною! Чуєш, Ахме-е-еде?!

Іван Гук попросив директора школи, щоб він зібрав для бесіди не лише учнів старших класів, а всіх — навіть наймолодших. «Маленята розуміють найскладніші проблеми, — запевнив він, — тільки розуміння їхнє особливе, і — може бути — глибше, ніж у нас, дорослих. Що ми знаємо про психіку дитини? Власні дитячі враження у нас самих давно вже поховані під купами дорослого мотлоху. А жаль!».

Актовий зал Горянської середньої школи радісно вирував. Не лише учні, а й учителі, всі жителі села Горяни були приємно вражені, коли радіо й телебачення принесло вість: довкола Землі кружляє новий супутник, а в ньому астробіолог Юрій Гук; і знаючі люди роз’яснили, що Іван Васильович, місцевий голова колгоспу, Герой Радянського Союзу, — рідний брат космонавта. Як же можна було втриматися від спокуси — послухати слово старшого брата про знаменитого вченого, ідеї котрого обговорює нині цілий світ?!

Іван Васильович з’явився на великий шкільний збір просто з поля, де колгоспники готувалися до прийдешньої весни, орючи землю на зяб. Учні й учителі, а особливо дівчата, якось по-новому дивилися на голову колгоспу, ніби вперше бачили його. Перемовлялися, нишком оцінювали кремезну постать, прозорі, мов лісові кринички, очі, сиву кучму волосся. І раптом вражено відзначили, що він, далебі, гарний, — цей відлюдькуватий ведмідь, котрий не буває ні на весіллях, ні на будь-яких бенкетах, а знав лише контору колгоспу, поле, районні наради і тишу своєї хатки, де вже більше чверть віку проживає самотнім.

Проста байова сорочка, зелена штормівка, з-під борта якої виблискує Зірка Героя. Все давно відоме всім, кожному жителю Горянів, та сьогодні заяложене, буденне сприйняття розривається, ніби тонка плівка, накинута на очі, і з-під неї вирізняється щось глибинне, дивне, особливе, на що не звертали уваги.

Сава Гаврилович, директор школи, жестом попросив тиші і хотів відрекомендувати гостя, та Іван Васильович попередив його і сказав таке:

— Дорогі діти, шановні вчителі! Я знаю, що ви запросили мене сьогодні як брата нового космонавта Юрія Гука, щоб я розповів вам про його життя, про його уподобання, ідеї, коротше кажучи, ви чекаєте незвичайної розповіді, особливих фактів. Мушу розчарувати вас, а точніше — мушу звернути вашу увагу на те, що кожна людина унікальна, а тому не треба нехтувати цією особливістю кожного трудівника, вирізняючи заслуги чи геніальність навіть дуже видатних людей. Я певен, що більшість присутніх здатні на героїчні подвиги, на особливі вчинки, на творчу працю. Справа лише в тому, щоб збагнути своє покликання, сконцентрувати волю для осягнення мети і підготувати умови для цього. Так просто — і разом з тим дуже непросто. Згадую те, що всі ви, діти, знаєте лише з книг, кіно, телебачення, розповіді вчителів: немислимо тяжкі роки довоєнних літ, коли наша країна закладала підвалини індустрії та нової агротехніки. Всього там було — голоду й холоду, жорстоких смертей і мук, злочинів, падінь і помилок. Це й не дивно, бо всі темні сили світу націлювали на нас свої жала, щоб отруїти, знищити, стерти з лиця Землі. А потім страхітливий потоп орд, що ринувся на Вітчизну з Європи, небувалі жертви, які ми змушені були покласти на олтар Перемоги, післявоєнні роки відбудови й реконструкції, пошуків і боротьби. Для вас усе, що я сказав, лише інформація, котра часто навіть не зачіпає емоцій, але для того, хто пройшов шляхами боїв і тяжкої праці, — це він сам, це його товариші, котрі не повернулися додому з поля герцю, це криваві сльози матерів, які втратили синів, це сила і молодість нашого покоління, що лягли в основу нових будівель, шкіл, палаців культури чи спорту, космодромів, звідки стартують у небо космічні кораблі. Чуєте? Космічні кораблі злітають у зоряне видноколо з долонь наших батьків, котрі сіють і збирають буйні врожаї на рідних полях. Затямте це глибоко й навіки! Хочете знати про Юрія Гука? Придивіться до себе, до своїх друзів, товаришів: ви побачите тисячі Гуків, Гагаріних, Поповичів. Хочете знати, де коріння наших космічних успіхів? помилуйтесь руками й обличчям ваших матерів та батьків, коли вони схиляються у трудящому поклоні перед землею. Там — розгадка нашої сили.

Учні та вчителі спочатку розгубилися, не розуміючи, до чого веде свою річ голова колгоспу, чому він так дивно повернув тему бесіди, але слово за слово — і схвильований монолог Івана Васильовича захопив присутніх. Він з докором зауважив, що більшість сучасників жадібно поглинає книги про зоряний всесвіт, фантастичні повісті про мандри до інших світів, але мало хто цікавиться книгами про грунт, про землю, про її минуле й грядуще, а проблема землі — це ж проблема нашого життя і всього, що пов’язане з ним. Гук нагадав про еллінські міфи, де постійно шанобливо згадувалася Гея-Земля, як Праматір Сущого, та, що породила титанів, богів і людей. Але потім вона якось щезає з пам’яті поколінь, на історичну сцену виходять інші персонажі: боги, герої. Та боги творять свої культи — жорстокі й марнолюбні, вони забувають Праматір, а люди навіть храму Геї не мають, хоч живуть у її єдиному для всіх храмі, їдять її плоть, п’ють її воду, дихають її повітрям.

— Чи не нагадують вам, діти, — запитував Іван Васильович, — ці міфічні реалії сучасну ситуацію? Чи не спостерігаєте ви довкола себе, а може й в собі, якесь охолодження до землі, збайдужіння, нехіть до спілкування з нею і праці на ній? Така психологія — велике лихо для сучасного й прийдешнього. І справа не лише в тому, що інколи нікому працювати на полях, що тисячі людей вважають звання хлібороба непрестижним. Горе в тому, що людина розриває пуповину з тим лоном, котре одне лише й може дати нам смисл і силу для дії. Хто зневажив свою планетарну матір, що він може сотворити в інших сферах буття? Відверто кажучи, така людина — зрадник. Чого-небудь путнього від нього чекати марно.

Пращури залишили нам гарні казки про яйце-райце в якому приховано неймовірні багатства. Хто оволодіє ним — не знатиме горя й нестатків. Те яйце-райце — Земля. Її грунт. Її життєдайна потенція. «Лежать Гася, простяглася, як устане — неба дістане!». Відома всім вам загадка. Відповідь на неї лише одна: Земля. Гея, Га, Гоя, Гая, — така назва нашої спільної матері в древніх і багатьох сучасних мовах. Слово «гоїти» — тобто лікувати, зцілювати — походить від «Гої» — Землі, бо найпершими ліками при пораненні було прикладення жмені грунту до враженого місця. Землею клялися, з’їдаючи шматочок її, і ніхто не смів би порушити такої клятви. Бо куди подітися зраднику від лиця Землі, коли він всюди з нею, на ній?

Іван Гук розповів слухачам про те, які дивовижні визначення давали прабатьки Землі. Непорочна Діва, Наречена Урана-Неба, Зоря Світанку, Невтішна Вдова Озіріса, змучена Мати. Хто сіє й вирощує квіти і всю красу буття? Хто годує живі істоти? Хто хоронить їх? Хто дає тіло й затишок, хто склеплює очі, коли втома знеможе? Хто дарує сновидіння й мрії? Хто породжує грози й тишу? Хто є лоно народжуюче й приймаюче в себе? Хто дає форму для мислі й слова? Хто дає енергію для польоту? Хто чекає синів з мандрів у далеких світах? Космонавти добре знають про вражаючий магнетизм земної сфери, який вони відчули, поринаючи в зоряний океан.

У піснях, легендах і переказах народів небо, зорі, безмір світів завжди були полем могутньої думки, простором прагнення й всеосяжної мрії. Але повнота дається Геєю — Матір’ю, близькою й рідною, з якої людина виходить, по якій вона йде. Це — джерело дивовижне: ніби звичне, непоказне, навіть інколи сіре, але в кожній цяточці своїй воно тримає безмір скарбів. Кожна кузька, — метелик, травинка, іскра роси, павутинка, дерево, струмок, квіточка, птах, камінь — все, все приховує такі глибини краси й таємниці, що жодні космічні безодні не можуть зрівнятися з тим скарбом. Без того — зоряний всесвіт може виявитися лише проекцією того світу, що в вас під ногами і в нашій душі: проекцією на екрані часу й простору, на екрані порожнечі. Це лише продовження нашої Матері, поле якої нам треба буде засіяти зернами мрій і творчості. Скрізь, куди б не ступила нога людська, куди б не сягнув розум, мисляча істота знайде себе, дух Матері-Землі і знову повернеться до рідного лона, щоб там взяти нову силу і нове розуміння буття…

Золушка — ось правдивий смисл і значення Геї. Пам’ятаєте цю казку? Мудрі люди сотворили її. Попелюшка-Золушка насправді принцеса, але сліпці бачать її в сірому вбранні повсякденності, прикриту золою, прахом, зневагою байдужих людей. Але в хвилини осяяння, святковості вона вибухає калейдоскопом, світлограєм краси.