Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тисячоліття релігії й містики накинули на Землю покривало зневаги, помикання, люті, озлоблення, мізерності, прокляття, ворожості. Її терзали, нищили, експлуатували, засмічували, — хоч кожним подихом, кожною пульсацією серця, кожною краплиною крові залежали від неї, без неї не могли й хвилини прожити, як вироджені пани, що б’ють і катують слуг, а без них не вміють навіть гудзика застебнути. Прагнучи до бога, ангелів, до неба, творили своїх кумирів з барв Землі, з її образів, з її веселкових скарбів. Уявляли рай, едем, країну блаженства — лише як оскоплену красу Землі. Все це показує, наскільки сильно вторглася ворожа, руйнівна думка в психіку людства, думка, що зуміла вселити багатьом людям ненависть до Матері.

Ви, діти, захоплюєтесь космічними польотами, і це — чудово! Але що таке ота зоряна безодня без Материнської Колиски, в якій ми здобуваємо снагу, розум, життя? Прагнучи у безмірність, маємо пам’ятати, що силу для польоту дало нам батьківське, материнське гніздо, а в ньому — вся потуга, всі радощі росту й відкриттів. Те гніздо — наша матінка, наша радість, надія, діти! Хай найскрутніші часи сумніву, роздуму й випробування не затьмарять у душах ваших просте і ясне розуміння правди: доки ви з Матір’ю-Землею — перемога суджена. Відсахнетесь від рідного лона — ніхто в цілій безмежності не врятує вас.

— Ну а Юрко… Що ж сказати про мого брата? Він сам про себе вже сказав достатньо. Пригляньтесь уважно до себе, до своїх товаришів, і там ви побачите прекрасні зерна, котрі можуть і повинні сягнути того, що здійснив Юрій Гук та його соратники. Сягнути — і перевершити!

Слухали голову у цілковитій тиші. Магнетизм його виступу був настільки глибокий, що коли він замовк, якусь хвилину присутні мовчали. Потім десятикласниця Віра Гармаш підвелася в останніх рядах і, дивлячись полум’яно-чорними очима в обличчя гостя, продекламувала:

Після того були виступи вчителів, учнів, пронизані розумінням необхідності працювати на землі, любити її, примножувати багатства рідного краю, були чудові думки про те, що сучасне покоління вже повертається до розуміння необхідності синтезу небесного й земного, що найполум’яніші мрії мусять мати земний п’єдестал. Розчулене серце голови з радістю сприймало всі ті запевнення й обіцянки, але, попрощавшись з школою, Іван Васильович поніс у глибинах душі не потік тих слів, а розпечені жаринки, що порснули з чорних очей юної Гармашівни. Він поспішав у поле, намагався спекатися того відчуття перегляданням паперів, директив, газет, але понад всією тою марнотою мерехтіли іскристі зіниці, чувся схвильований, грудний голос.

Виїхавши за село, він попросив шофера зупинити машину посеред поля, звелів повернутися назад. Сам пішов у напрямку прадавньої могили, ступаючи по м’якій ріллі. Інколи нахилявся, брав у долоню жменю чорнозему, м’яв його, прислухаючись до ледь вловимого потоку життєвості, що випромінювався пластичною, м’якою дрібкою землі. «Що це з тобою сталося, Івасю? — запитував сам себе. — Куди тебе заносить свавільне серце? Чи не пора вже навіть спопелити подібні думки? Сіяти у власне серце жарини грядущого пожару? Чи мудро це?..».

Підійшов до могили, оточеної кільцем ріллі. З осінніх бур’янів підіймалися в прозору блакить три білі берізки, струмували на землю жовто гарячі листочки. Він погладив ніжну кору, постояв біля них, притулившись щокою. Глянув у дивоколо, усміхнувся сумовито. «Любий мій братику, навіть звідти, де ти тепер літаєш, не розпізнати таємниці того, що стукає в грудях. Ти пориваєшся до зір, я плекаю красу земної матері, але, мабуть, ми робимо з тобою одне й те ж: біжимо до розгадки власного серця. Ой, яке воно бездонне! Не наповнити його ні зоряним знанням, ні найтяжчим трудом чи творчістю. Щось у ньому є таке, куди вхід заказано навіть найглибшій мудрості. Блискавичний погляд ніжних очей руйнує всі розумові заборола й табу…».

Він поволі вийшов на могилу. Оглянувся. Глибоко вдихнув прохолодне повітря. Десь далеко гули трактори, біля села діти запускали в небо паперового змія. «Ось тобі й майбутні космонавти», — усміхнувся Іван.

Біля ніг почулося жалісне пищання, поскімлювання. Він розгорнув бур’ян, побачив між ним ще сліпе лисенятко. Воно тикалося носом у долоню Гука, жадібно шукаючи материнського соска. До Іванового серця підкотився теплий клубок жалю: що ж це з тобою, дитятко, де твоя матінка?

Він понишпорив на схилах могили, знайшов нору. Довкола отвору непорушно лежало ще кілька лисенят — мертвих. Над ними вже кружляли великі зелені мухи. Напевне, мати лисиця загинула і виводок залишився напризволяще. Він повернувся до живого лисеняти, взяв його на руки. Згадав, що в кишені куртки є бутерброд з сиром. Розгорнувши пакета, пожував кусень сиру. Виплюнувши на долоню жуйку, ткнув лисенятко носом у пригощення. Воно жадібно почало поглинати той харч, постогнуючи в перервах між ковтками.

Ця пригода з немічним створінням обрушила на Івана обвал спогадів минулого. Скільки залишалося в дні страхітливої війни безпорадних сиріт — малих і старих? Скільки з них склепили очі, не діждавшись рятунку, навіть простої ласки доторку рідної руки, заспокійливого слова?! Самотня могила, а на ній — безпорадне звірятко! Який вражаючий символ.

Пливуть, пливуть спогади. Переїзд з батьками в перші дні війни. Ліси, безмежні нетрі. Окупація. Чужі солдати. Зрадники-поліцаї. Все це дико, незбагненно, ніби в кошмарі. Тривожні дні, очікування визволителів. А потім — сорок третій, коли танки з червоними зорями на броні вихором влетіли у село. Яка радість панувала тоді, хоч більшість хат було спалено, знищено. Героїчна хвиля наступу підхопила Івася і він пішов добровольцем на фронт. За кілька місяців оволодів майстерністю водія танка і пірнув у полум’я боїв та походів. Страшні атаки, коли тяжко було визначити поміж диму й вибухів, чи ти ще живий, чи вже здіймаєшся в небо на потужному чорно-багряному вихорі, що височів над палаючим танком, коли від пекельного жару одвалюється клаптями шкіра на обличчі й руках, коли нема виходу з моторошного кільця, крім одного: добути перемогу або згоріти живцем у сталевому гробі!

Перед останнім штурмом Берліна він був тяжко поранений. Одужував кілька місяців у госпіталі. Перед виходом звідти йому вручили Зірку Героя і демобілізували: служити в армії далі було неможливо, біля серця засів осколок, і кожен день міг бути катастрофічним. Спокій, відсутність тяжких подразнень, легка праця, — так сказали лікарі. Івась тоді засміявся, прочитавши такий висновок. Спокій? Який спокій, коли країна лежить під руїнами? Коли Земля стогне під попелом пожарів і просить вірних рук і щирих сердець?

Він повернувся додому. Недовго втішався радістю зустрічі, обіймами молодої дружини Зіни (з нею він зустрічався ще в дні окупації, і дівчина чекала його, ігноруючи залицяння фронтовиків, які поверталися до рідного села). Після весілля Зіна заявила, що хоче жити в місті, що її родичі обіцяють для Івана прекрасне місце, перспективне, престижне й заробітне. Вона так і сказала: «заробітне». Івася різонуло те слово, та він одразу забув прикре враження, бо весь світ йому заступали сині очі, русяві кучері, стрункий стан.

«Ти Герой. Ти заслужив. Перед тобою всі шляхи відкриті. Романтика землі — це гарно, але в книгах. А в житті? Поглянь на господарство, на житла, на людей. Що ти робитимеш на землі, чого досягнеш?».

Так шепотіла Зіна в нічних сутінках, ніжно погладжуючи глибокий шрам під лопаткою чоловіка. Переконувала. Тішила честолюбство. «Любиш землю — то оволодій знанням про неї. Вступи до сільгоспакадемії, заверши освіту. Тоді ти більше принесеш користі і землі й людям…».

І він здався. Вирушив з дружиною до Києва. Батько мовчав, не розраював, не відговорював, але його пильний погляд пік жариною душу. Чулися його давні слова, аж із далекого дитинства: «Тільки не зачерствій серцем. Земля розмовляє в тиші». Може, тому й мовчить батько? Може, то в його мовчанні чується мова землі?

Їхали на підводі до районного центру. Іван думав, мовчав, не відповідав на радісні репліки Зіни, котра скрикувала, милуючись то озером, що виринало зненацька з-за чагарів, то мальовничим гайком, то грайливим потічком…

У селах, через які вони проїжджали, ще було непривітно, убого, незатишно. Голопузі, худенькі діти, захоплено поглядаючи на блискучу Зірку Героя, бігли за підводою.

Ранкові тумани пливли понад запущеними полями, а Івану здавалося, що то не тумани, а дим. І полум’я. І гуркіт танків. Ах, чому це не вічний гуркіт тракторів, що орють весняну ниву?

У районі він зустрівся з фронтовим товаришем, який тепер працював секретарем райкому. Похвалився йому, що їде до столиці. Той не сказав нічого, запросив на вечірню зустріч, щоб згадати спільні фронтові ночі й дні, щоб пом’янути добрим словом друзів, котрі не повернулися з пекла війни. Співали бойові пісні, згадували тяжкі походи, бої. Секретар відкрив альбом, показував пожовклі фотографії довоєнних товаришів. Агрономи, вчителі, зоотехніки, парторги, трактористи, механізатори. Як багато друзів було в секретаря. Але, показуючи ті зображення, господар альбому тяжко зітхав, додаючи коротко й страшно: «Загинув… Загинув… Згорів у танку… Розстріляний німцями… Загинув під Берліном… Помер у полоні… Загинув…».

Сутінки болю налягали на серце Івана, померкла радість зустрічі. Знову заглянули в його очі, в душу голопузі й худі малюки поміж убогими землянками. Він різко закрив альбом, мовчки глянув у обличчя секретареві. Той теж був мовчазний і задумливий. Вови розуміли один одного без слів. Того ж вечора Гук домовився з фронтовим другом, що очолить найвідсталіший у районі колгосп в селі Горяни.

Вночі спалахнула гостра суперечка з дружиною, коли вони повернулися з вечірки до готелю. «Де ми будемо жити? Що мені робити поміж тими руїнами? Навіщо було мріяти про чудове життя й майбутнє навчання в місті? Лише для того, щоб знову пірнути в багнюку й убогість?».

Він був глибоко розчарований глухотою її душі, нерозумінням того, що обов’язок людськості — понад все! На кого залишати дітей та осиротілих жінок? Хто підніме господарство з руїн, якщо не ми? Ради кого кипів бій? І хіба герць завершено? Може, тепер починається найголовніша фаза поєдинку?

Вони виїхали в Горяни. Поселилися в землянці, бо майже всі хати були знищені. Зіна кілька днів мовчала, не розмовляла з Іваном. Люди зустріли Героя насторожено. Придивлялися, оцінювали, мовчали. Весняного ранку він очолив загін сіячів. Сходило сонце, птахи кружляли над полями. Він ішов повагом по ріллі, щедро сіючи в землю теплі зерна. І згадував у ці хвилини билинний образ Микули Селяниновича. Навіть Святогор загруз у землю, пробуючи підняти «тягу земну», котру Микула легко й звично носив щоденно за плечима. Он як високо, винятково оцінювали пращури значення оратая й сіяча! Ось поруч з ним ідуть підлітки, жінки, діди, кидаючи ярові зерна у паруючий грунт. Вони — вірні діти прадавнього Микули. Доля світу в їхніх руках.

То був день Іванового воскресіння. Дальші роки — ніби листки календаря, що хурделицею полетіли за вітром часу.

Перший урожай. Тих днів Іван не зміг би забути за сотні років. Сонячне море повного колосся, журавлині рядки косарів. Щось було в цій картині таке прадавнє, таке глибинне й рідне, що сльози розчулення підступали до очей. Він виминав з колосків золотисті зернята, закохано дивився на них і відчував у тих вогнистих краплинках пульс грозовиць, що вирували літніми днями понад рідним краєм, ніжну щедрість дощів, шалену життєвість сонця, мовчазну самовідданість землі.

З попелищ вставали хати, господарські будівлі. Діти пішли в школу. Залунали весільні пісні над селами. Іван відчував, що його частка праці й безсонних ночей теж увійшла животворним потічком у ту просту людську радість повернення до мирного життя.

Вони жили в землянці. Іван повертався пізно, щасливий, втомлений. Зіна зустрічала його невдоволеним буркотінням: «Чи довго будемо жити кротами? Вже багато простих колгоспників перейшло в хати, живуть по-людському. А ти голова, Герой. Невже не заслужив того, що мають уже доярки та конюхи?».

В останню чергу, — таке було рішення Івана. І він дотримувався його суворо, нерушимо, як на фронті.