Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дозвольте?

— Зайдіть. Хто ви?

— Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем.

Директор неуважно пробіг очима по паперах.

— Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з’явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється.

— Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, — сказав Сава.

— От і познайомтеся з ним, — посміхнувся директор. — Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав.

— Як його звати?

— Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення…

— Гук? — перепитав Сава. — Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій — космонавт? Той, що в Москві?

— Космонавт? — вражено протягнув директор. — Такого космонавта… наче нема.

— Не було, — усміхнувся Сава. — А тепер є. Сьогодні вночі передали по радіо, по телебаченню. Космобіолог, кандидат біологічних наук Юрій Васильович Гук…

— Є, є в нього такий синок, — збліднувши від хвилювання, сказав директор. — Ич, яка закарлюка вийшла. А я за справами всякими радіо не слухаю. Дивись, куди Юрко добрався! Треба йти привітати старого. Він, мабуть, теж не знає. Ходімо разом…

— Незручно якось.

— Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!

Образа — як ніж!

Пронизала серце. Заболіла душа.

Старий Гук вийшов з кабінету директора, зачинив облуплені двері, ніби відрізавши себе від принизливої розмови, від нещирої посмішки, від фальші й неприродності ситуації, в якій треба кричати на весь світ, обурюватися, вимагати або — плюнути, стриматися, спокійно оцінити все і впевнено вести справедливий, людяний бій за те, що ти вважаєш єдино правильним. Гай-гай, тільки де ж взяти сили й снаги для цього поєдинку, коли тобі вже вісімдесят шостий рік і розгубилася енергія та життєвий шал по численних стежечках минулого.

Він зійшов з високого ганку, ступив у зачарований світ дубового лісу, постояв трохи поміж чагарями, глибоко вдихаючи повітря, насичене запахом грибів і ніжної прілості падаючого листя. Піднявши погляд вгору, задивився на сині клапті неба в прогалинах між деревами. Це принесло спокій. Єгер зусиллям волі відігнав тінь образи, ніби неприємного нічного кажана. Рушив додому.

Минувши узлісся, ступив у вузеньку сільську вуличку. Тихо чалапав поміж густим живоплотом дерези, наче брів у золотаво-зеленому мареві, а поруч неодступно пливла його тінь, схожа на спогади про минуле життя, від яких уже годі спекатися.

Десь на другому кутку лунали співи — там святкували весілля. Горпинин Іван — молодий тракторист — брав зоотехнічку Валю. Гарна пара, хай щастить! Та чи зуміють вони зберегти почуття, що нині пов’язало їх ніжними нитками? Чи пройдуть довгі гони життя разом? Сучасні молодята більше подібні до однорічного бадилля, аніж до вікових дерев: швидко ростуть, хутко зріють, швидесенько захоплюються. А ще прудкіше розходяться, мов два перекотиполя у широкому степу…

Та чи має він право судити про когось, а тим більше засуджувати? Може, є в сучасних юнаків та дівчат щось своє, неповторне, про що старше покоління й не догадується? Щось незбагненне. Можливо, інший плин життя, інші уподобання вимагають інших традицій, звичаїв, почуттів?

Сам собі усміхнувся — ой ні! Бо й самі вони караються тією поверховістю, тією непевністю почуттів, тими стрибками від закоханості до зневаги або навіть обридження. Він звідав радість і нерушиму вартість вірності й щирості, бо прожив із своєю Яринкою більше піввіку, ніби випив спільну побратимську чару. Всяке було в ній — гіркота й солодощі, терпкість і пахощі казки, — проте випили вони її дружно й охоче — одним подихом.

У серці гостро кольнуло. Старий Гук схопився рукою за груди, глибоко зітхнув. Не вистачало повітря. Він одійшов убік, в гущавину дерези, схопився за стовбур вишні, притулився щокою до гілки. Знеможено прошепотів:

— Нічого, нічого, Василю… Це ж просто втома… Минеться…

І знав, що вже не минеться. Знав, що наступає те, супроти чого не можна зарадити. Він звільна ліг на густий килим трави, випростався, з-під примружених повік дивлячись у безмірне дивоколо, що напинало понад світом синє вітрило. Земля хиталася, пливла у сонячному мареві. І плив разом з нею він. У високості вималювалися прозорою тінню велетенські ходики, мотався від обрію до обрію — сюди й туди — золотавий маятник: цок-цок! цок-цок! цок-цок!

«Все мине! Так-так! Все мине. Так-так!» — промовляв небесний годинник.

Єгер заплющив очі. Ой, мабуть, таки нічого не мине. Все йде тут, поруч, невідступно. Болісні спогади дитинства блискавично прокручуються перед оком свідомості невидимим проектором, і туга за втраченим, незробленим хлюпає в серце, тривожить. Гудуть, гомонять голоси, виринає з пам’яті давно минуле, нагадує, що вже не вперше йому довелося пити з келиха образи й зневаги.

Перед заплющеними очима виникають розмаїті обличчя. Трактористи, хлібороби, зоотехнік, голова колгоспу, доярки, бригадири. Знову прийшли супутники давніх тридцятих років, щось нагадують, щось вимагають. Ось і молодий хлопець — агроном, його тоді прислали до їхнього села піднімати сільське господарство. Ерудований, самовпевнений, нещодавно закінчив академію, готує дисертацію, хвалиться, що трохи попрацює тут, щоб дати їм — селюкам — новий поштовх, а разом з тим зібрати матеріали для наукової праці…

Що ж, це добре! Досвідчений хлібороб Василь Гук радіє новій людині, хай береться до діла, хай вивчає душу землі. Та чи можна це зробити наскоком? Так зарозуміло, зверхньо, авантюрно?