Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спокійні очерети колихалися під ранковим вітерцем. Лілеї розкривали до сонця перламутрові пелюстки, ніби казкові малесенькі балерини-принцеси хизувалися перед світом своїм вічним розкішним нарядом. У синьому небі ледь помітно пливли білі хмарини — небувалі вісники далеких світів. Ніхто, ніхто в цілім світі, у всій безмірності не зверне уваги на нього. Він так і пропаде, засмоктаний трясовиною, під ніжним поглядом цих байдужих квіток, під романтичним шатром холодного неба.

Обличчя Сави спотворила гримаса шаленства. Він затіпався, засмикався, вириваючись із холодних чмокаючих обіймів, здіймаючи чорні бризки. Спробував накинути ремінь рушниці на купину, але не зміг.

— Ря-а-ту-у-унку-у! — закричав Сава.

Прислухався. Луна пропала десь в очеретах. Тиша. У небі пролетів крук, тужливо закричав. Почулися далекі постріли. Пес знов заскиглив, віддано дивлячись на безпомічного господаря.

Сава насилу випростав руку з лямки рюкзака, розшнурував його. Добув транзистора, ввімкнув, пошукав по діапазону, знайшов галасливу музику. Майнула химерна думка: може, почують, що серед трясовини лунає мелодія, звернуть увагу, прийдуть. Знав, що це — дурниці, але навіть іскра надії заспокоювала, давала втіху. Він кинув чорну коробку на купину, сам обперся на зіжмаканий рюкзак, щоб хоч трохи затримати невпинне засмоктування в мокру пащу болота.

Уже не борушкався, не метався, лише глибоко вдихав вологе повітря та безнадійно дивився на хмарини у небі.

Пес пострибав біля коробки транзистора, з якої чулася пронизлива квакаюча музика, нюхнув кілька разів, потім зірвався з місця, метнувся на іншу купину. Далі, далі. Зник у очеретах. В далечині затих його тривожний гавкіт.

І знову мовчання. Спокій. Діловитий, приємний голос жінки:

— Ми передавали музикальні ритми народів Африки…

А трохи пізніше:

— Концерт за замовленням наших слухачів. Передова доярка колгоспу «Дніпровська зоря» Антоніна Чепурко просить передати «Танець маленьких лебедів» Чайковського для своєї старенької матері, котрій недавно сповнилося сто років. Соломія Антонівна — найстаріша жителька села Зелені Гаї на Полтавщині. Це прекрасне мальовниче село на лівому березі Дніпра, в якому нараховується двісті хат, поміж них — багато сучасних котеджів. Вісімдесят жителів зелених Гаїв мають власні легкові машини, більше ста — мотоцикли. Майже в кожному домі є телевізор, пральні машини та інші побутові зручності. Соломія Антонівна, як і багато інших старожилів села, віддала своє здоров’я й снагу для того, щоб її рідне село розквітало, щоб назавжди пропали в пітьмі минулого злидні, неуцтво й забобони, щоб кожен міг прилучитися до великої й глибокої ріки вітчизняного та світового мистецтва. Антоніно, хай ваша матінка, шановна Соломія Антонівна, прослухає свій улюблений «Танець маленьких лебедів»…

Перед очима Сави пливли, пливли хмарини, кружляли, ніби гігантська карусель. Він засміявся судорожним сміхом. Небесна карусель на небесній ярмарці! Цілий всесвіт катається на веселій круговерті, навіть не помічаючи, що внизу захлинається багнюкою людина. Людина, — прошелестіло в свідомості. — Людина… А чим ти кращий від оцього крижня або чиряти, що зірвані з траси небесного польоту твоєю злочинною волею, твоїм архаїчним азартом? Хіба ти пожалів їх? Хіба жаліють їх, безпомічних створінь природи, тисячі, мільйони жадібних мисливців, котрі потрясають сьогодні простір незліченними блискавицями убивчих пострілів?

Хмарини мінилися, звивалися в плавному метаморфозі. Ось вони подібні на ескадру казкових корабликів, а тепер перетворилися на хоровод лебедів. Плещуть широкими крильми, радісно кружляють, закликаючи друзів своїх піднятися із землі в неосяжні простори волі. І ось вже перед примруженими очима Сави — кільце легких грайливих балерин на сцені оперного театру. Дивовижна музика Чайковського заповнює безмірність, а в її потоці невагомо літають понад луками дивні чаклунські створіння.

Зненацька вдарила чорна блискавка з неба. Хижий шуліка врізався в гармонійний хоровод. Посипалося біле-пребіле пір’я з дивокола. Падають з високості закривавлені лебедята…

Стогін! Чи передсмертний крик?!

Кільце мертвих птахів. І він посередині, ніби мертве сонце в супроводі позбавлених життя планет. Так воно й є, так воно має бути, — шепотіли холодіючі вуста Сави. Хто вбиває когось — той вбиває себе. Вбиваючи життя на Землі, ми вбиваємо Сонце, котре дарувало те життя. І вдруге не отримаємо безцінного дарунка, якщо зневажимо його тепер…

Між очеретами почувся знову гавкіт Вірного. Сава з надією прислухався. Пес вискочив із густих заростів ситнику, стрибаючи з купини на купину, наблизився до знемагаючого мисливця. Радісно завищав, танцюючи біля транзистора, обтрушував брудні краплі води.

— Ну що, Вірний… що? — прошепотів Сава. — Бачив людей?..

Знову зашелестіли очерети, захлюпала вода. Вдалині з’явилася граціозна постать дівчини. Вона була одягнута в темно-синій тренувальний костюм, що зграбно обтягував її струнке тіло. На худенькому обличчі виділялися темно-сині очі. Ось вона вже поряд з ним, побачила заляпане багнюкою обличчя втопаючого, здивовано глянула на транзистор, з якого лине ласкава, тривожна, таємнича мелодія пісні й слова очікування та віри: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари, я від тебе в ці дні у полоні печалі… Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала…».

Сава не ворушився, затамував подих. Сниться йому чи це реальність? Сором і радість заливали груди. Дівчина зиркнула на кільце мертвих птахів довкола мисливця, густі брови на її переніссі зсунулися докупи. Хлопець відчув, як холодок передчуття заворушив його волосся. Де він бачив такі брови, такі очі? Та це ж… Такі брови у Гриця, в його побратима. Невже це… його сестра? Невже?..

Дівчина мовчки одв’язала від пояса вірьовку, розкрутила, кинула один кінець Саві. Він судорожно вчепився в нього.

Рятівниця напружилася, впираючись в купину. Зловісно чавкнула трясовина, піддалася.

Пес підстрибував від нетерпіння поряд, бив хвостом об землю.

Ще зусилля!

Ще!

Повільно, надто повільно відпустило болото свою жертву. Тримаючись за руку дівчини, виповз з багнюки Сава, весь обвішаний мертвими птахами. Опираючись на рушницю, став на купину. Ще не вірячи своєму рятунку, дивився на небо, на дівчину.

— Дякую, дякую, — пробурмотів він. — Якби не ви…

— Дякуйте йому, — холодно відповіла дівчина, стріпнувши чорною гривою волосся, розсипаного по плечах, і показала на спанієля. — Я проходила неподалік… Він кинувся до мене, схопив за брюки. Я зрозуміла, що біда. Розумний пес…

Вона гидливо глянула на здобич Сави. Одвернулася. Зробила знак рукою — ходімо! І, не оглядаючись, пішла до стіни очерету, стрибаючи з купини на купину.

Сава хутенько вкинув транзистора в брудний рюкзак, подався за нею, на ходу бридливо оббираючи багнюку. Важко дихав, усе ще не спроможний отямитися від пережитого потрясіння. Щось вирувало в ньому, обпадало, обгорало назавжди, щось прояснялося, висвітлювалося, прозорішало. В серці спліталися радість і якась дивна печаль. Запитати? Признатися? Адже домовлявся з Грицем, що завітає до його родичів, познайомиться, привітає. От і «познайомився», «привітав»! Боже, як бридко, недобре, нечисто! Навіщо, навіщо він поїхав на полювання? Чому не продумав усе як слід? Чому піддався хлоп’ячому азарту, гуртовому інстинкту?