Рушили. Пірнули під прохолоду вікових дубів, під покривало золотавих сосон, задумливих берез, тремтливих осик.
— Тук-тук! Тук-тук! — старанно довбав десь кору дятел.
Застрибала поміж чагарями косуля з дитинчатами.
Христина йшла лісовою стежиною, ніби не торкалася землі, велично, спокійно, задумливо.
Калейдоскоп кольорів і звуків. Неповторна, незбагненна, вічно нова, вічно юна пісня лісу. Чи то казка, чи то сон?!
Обірвалося диво! Ревище, гуркіт оглушили Саву. Вони підійшли до асфальту. Хлопець отямився, глянув на дівчину. Вона стояла біля стовпа з дощечкою. А на ній напис: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“».
Повз них з гуркотом проносилися машини, дорога дихала спекою і бензином.
— Мені пора, — сказала Христина. Погляд у неї був відсутній. — Щасливо…
— А як же… — хотів утримати її Сава.
Вона не оглянулась, не зупинилася. Розтанула в гущавині чагарів. Як привид, мов тінь. Ніби казка.
Марево кущів, віття променистих зайчиків поглинало її повільно-повільно, але невблаганно. Сава розгублено дивився їй вслід, намагався щось крикнути, зупинити, та вуста були безмовні, руки не сміли звестися, ноги не рухалися з місця.
І ось її нема. Ніби й не було. Ліс мовчазний і спокійний.
Хлопець важко зітхнув, глянув на асфальт. З піснями й реготом наблизився автобус. З його віконець звисали гірлянди убитих птахів. Машина зупинилася, відчинилися дверцята.
— Сідай, мисливцю!
Він втиснувся в тісний салон півторатонки. Назустріч йому потягнулися жадібні руки й очі, Мацаючи, оцінюючи здобич. Нелюдські, дивні очі!
— Ого!
— Везе ж людині!
— Молоток!
— Ну й дає!
— Ох і кадр!
— Де добув?
— Ха-ха! Так він тобі й сказав!
Пливуть, пливуть назустріч казкові краєвиди — ліси, переліски, озера, плеса Дніпра, луки.
Сава дивився на все те — і не бачив. Довкола йому підморгували, щось показували, кривлялися, та він не чув ні слова. Перед внутрішнім зором повільно, мов у невагомості, пливла понад луками, понад квітами Христина, дівчина із заповідника, синьоока мавка з суворим, замисленим обличчям… а вгорі, понад нею, радісна хмаринка білих голубів.
— Стій! Зупинись! — крикнув Сава.
Шофер пригальмував автобус. Здивовано глянув на хлопця.
— Чого тобі? Заканудило чи закортіло в те місце, куди царі піші{И ходять?
Мисливці смачно зареготали. Сава протиснувся до виходу.
— Відчини. Вийду…
— Що-небудь забув?