Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Примічай — летить крук, гукаючи, на південь — бути добрій погоді. Кричить, летючи на північ, — негода.

Рушили польовою стежиною поміж озиминою, що густим вруном вкривала землю обабіч. Гук інколи зупинявся, нахилявся, пестливо торкаючись пальцями смарагдових паростів, щось бурмотів.

У високості запалахкотіли вогнисті свічки — то сонячні стріли пронизали смугасті хмарини в небі. Потім поважно викотилося над обрієм імлисто-червоне колесо, попливло над землею.

— Ой-йой! — скрикнув від несподіванки хлопчик. — А то що таке?

— Та сонце ж! — осміхнувся у вуса батько.

— А чому ж таке…

— Яке?

— Дивне! Червоне, велике. Якесь казкове…

— Прокинувся ти раненько, от і побачив казку. А хто до півдня спить — той не побачить, як прокидаються сонечко й земля, як вони люблять одне одного. Глянь, прислухайся, як все радіє сонечку.

Івасик, розкривши рота, п’є очима, вухами, всім тілом ще не бачений, не чуваний трунок нового відчуття. Все довкола здається рідним, любим і близьким. Простягти б руку — і можна торкнутися сонячного кола, погратися з ним, прокататися в небі на чарівному човні.

Ранок набирає сили, потужнішають промені, радісно іскряться росяні самоцвіти на озимині. Почав пісню жайвір над полем, захлинувся від щастя, затріпотів крильцями над Івасиком, знемагаючи в п’янощах щастя.

Батько тихо йде стежиною, ніби пливе. Ось кінчаються поля озимини, починається чорна рілля. Над нею ледь помітна синювата пара, повітря колишеться, несе тонкі запахи в небо.

— Ніби дихає земля, — зачудовано озивається хлопчик. — Хукає.

— Ти помітив? — схвильовано запитав батько.

— Атож…

— Добре, синку, добре, — тихенько сказав Гук, кинувши схвальний погляд на сина.

Вони ще трохи пройшли мовчки, поглинуті чарами весни. Низько над землею промайнув гурт вороння, голосно каркаючи. Зробивши крутий віраж, птахи сіли на ріллю. Поважно походжали по полю, щось видзьобували, сварилися.

— Що то вони роблять? — поцікавився хлопчик.

— Поживи шукають.

— Татку…

— Гов?

— А коли ви гомоніти будете в землею? Адже обіцяли.

Батько хитро глянув на сина, підморгнув.

— Уже гомоню.

— Як то? — здивувався малий.

— Мовчки. З землею треба розмовляти в тиші. Думкою.

Гук пішов навпростець через поле, схиляючись до ріллі, пробуючи землю на дотик, іноді — на смак. Івасик дріботів за ним, заглибившись у свої дитячі думи, намагаючись збагнути глибину батькової відповіді. Вона йому здавалася вагомою й незвичною, як у казці. Гомоніти мовчки? Дивно й гарно. Тільки так, напевне, й можна порозумітися з полем, лісом, небом. Ген які вони величні, широкі, неомірні! Де ж почути їхнє слово в звичному вияві?

— А ви навчите мене розуміти мову землі? — нарешті порушив мовчання син.

— Навчу, — сказав батько і погладив хлопчика по спині. — Тільки не зачерствій серцем.

— Як то?