Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гриць переглянувся з учителем Лі і, ніби не чуючи останнього запитання, запитав:

— А чому б вам… не об’єднати свої зусилля з країнами, котрі є прихильниками миру? Це ж велика сила, моноліт.

— Я не вірю в дипломатичні зусилля, — спохмурнів Тао. — Риторика дракона не зупинить. Де гарантія, що не відбудеться апокаліпсична контрреволюція? Що фашистські групи не оволодіють «абсолютною» зброєю?

— Але ж такою зброєю оволодіють і прогресивні структури?

— І буде взаємознищення! А я, відчуваючи унікальний момент, маючи ясну мету, не зв’язаний бюрократичними узгодженнями та рішеннями парламентів, — хочу поставити імперіалізм перед фактом космічного ультиматуму. Можливо, я навіть зроблю це від імені «пришельців». Ха-ха! Чому б і ні? Психологічно громадська думка давно чекає цього. Я прийшов до висновку, що добрі люди мають право вжити силу, не слухаючи проповіді святих та мудреців, котрі твердять про неприпустимість силового втручання у карму Землі. Хто ж вирішить долю матері, як не її син?

— Ви один хочете вирішити долю мільярдів?

— А хіба може бути скоригована спільна воля? Це — нонсенс! Завжди хтось брав ініціативу на себе. Чому я не можу бути таким ініціатором? Чи знову чекати чудоподібного Месію, Аватара на білому коні?

— Я читав такі пророцтва, — озвався Гриць зацікавлено. — Рігден-Джапо — володар Шамбали, казковий Гесар-Хан, Калкі-Аватар. А ви, Тао, допускаєте наявність на планеті такого центру, де можуть бути зосереджені сили інших сфер та світів?

Помовчавши, ніби вдумуючись в те, що він мав сказати, Тао серйозно відповів:

— Я знаю всі легенди про Шамбалу. Мій учитель міг би широко оповісти про це. Адже так, учителю? Я особисто не виключаю можливості існування такого центру космічних сил. Але, наскільки мені відомо, та й самі співробітники Шамбали декларують це, братство узгоджує свої дії з всепланетною кармою, тобто остерігається прямо втручатися в життя планети, зважаючи на свободу волі жителів Землі. Може, це й відповідає якомусь там «космічному праву», оскільки махатми, вчителі Шамбали є представниками високорозвинутих цивілізацій, але хіба нам, людям, від цього легше? І хто гарантує нам, що рятівна дія в грізний час буде вжита своєчасно? А ще — звідки вам знати, хто такий я? Та й сам я можу не відати про те, що виконую волю Шамбали. Вони — архати — не можуть втручатися у хід подій, а я — людина Землі — маю право! Ха-ха-ха! Адже так? Взагалі вся ця містична казуїстика з кармою, вищими сферами, аватарами тощо вже привела до того, що планета захлинається в крові, а кармічні вузли все тугіше затягуються на горлянці людства. Тугіше, ніж вузол Гордія, який довелося рубати Олександрові! Та досить, друзі, досить філософії. Хочете — я заспіваю вам?..

Він вийняв з м’якого футляра, котрий добув з-під поли штормівки, дивний струнний інструмент: дерев’яна довбана таріль з грифом, три товсті струни. Гриць переглянувся з Лі, той схвально кивнув:

— Тао прекрасно грає й співає…

— Я вам заспіваю свою останню пісню, — ніби в забутті, промовив Тао. — В ній, може, все, що я хотів би сказати.

Він торкнувся струн. Басове, трагічне звучання заповнило печеру, заплелося у мінливі переливи мелодії, а потім почулися драматичні слова:

Гриць прислухався до змісту слів, напружував свідомість, щоб зрозуміти символи пісні, і вражався фанатичністю та експресією виконання. Відчувалося, що Тао вже ніщо не зверне з обраного шляху, але разом з тим в душі пірата-інженера тлів вогник приреченості. Може, причина тої приреченості — майже повний розрив з долею людства (хай навіть неусвідомлений розрив, всупереч всім деклараціям!). Хлопець з жалем сказав:

— Прекрасна пісня.

— Правда? — по-дитячому зрадів Тао.

— Так. Але вважати поняття добра, любові, свободи підробкою ворожих сил? Що ж тоді нам залишається?

— Бути собою! — твердо відповів Тао. — Не спекулювати словами. За ними у всі віки ховалися личини злобності і неволі. Треба розпочати еру великої тотожності, коли неможливо буде просто базікати, ховаючи за солоденькими поняттями свою підлість і ницість.

— А чи не допускаєте ви невдачі, можливості провалу? Хіба всі ваші соратники — чесні люди? Ви знаєте, в ім’я чого вони з вами? Може, це просто бандити, котрі вирішили поставити на екзотичну карту. У випадку провалу вони вас зрадять. А може, навіть раніше зрадять. Історія знає достатньо прецедентів.

— Все можливо, — спохмурнів Тао, ховаючи інструмент у футляр. — Можлива й невдача. Хто застрахований від цього? Якщо невдача — я вирвуся в простір, у вічні мандри. Може, стану деміургом нового світу, може, просто пограюся з космосом. — Він знову повеселів, ніби щось згадавши. — Колись мені снився сон. Це було давно, я ще був студентом коледжу. Може, я начитався «фентесі», може, проявилася сутність моєї натури, але одного разу, накурившись маріхуани, я відчув себе іншою людиною. Цілком іншою. Я був конструктором космічного корабля, його пілотом. Вирушив до Сіріуса. Там знайшов прекрасну планету, розкішну, як первісний Едем. Храм в саду… Жриця — вогненнокоса, висока, богоподібна. Вона чекала мене. Я запам’ятав її слова: «Тепер ти знайшов мене у сновидінні, настане час — і ми зустрінемося навіки…». Може, саме цей сон був вирішальним у моєму волінні будувати «Раму».

— Що таке «Рама»? — зацікавився Гриць.

— Нічого містичного, — осміхнувся Тао. — «РАМА» — Реалізатор Абсолютного Математичного Алгоритму. Це — серце мого космічного монстра. Але про це згодом. Я втомився, сьогодні був важкий день. Хоча й успішний. Учителю, припадаю до ваших ніг. Мій молодий друже, я полюбив вас. Потерпіть ще трохи, незабаром розв’язка.

Тао зник так само стрімко, як і з’явився.

Гриць і Лі довго сиділи мовчки, ніби осмислювали почуте. Було ясно, що явище перелилося за ту межу, де ним можна було б керувати. Якщо задум інженера-пірата бодай на п’ятдесят відсотків реальний, то це може принести планеті небачені лиха. Хто скаже, де вибухне ядерний заряд або спалахне лазерна блискавиця, оскільки всі ці потужності потрапили у руки випадковій силі.

Хлопець стривожено глянув на учителя, той кивнув, ніби читав думки.

— Розумію, мій друже Гріг. Твоя свідомість кипить пошуками виходу із ситуації. Я вже більше року вимучую себе тією ж проблемою. Весь мій духовний авторитет не допоміг переконати його в руйнівності і навіть абсурдності проекту. Тут якесь химеричне поєднання наукової геніальності і жорстокої інфантильності.

— Але ж ми не маємо права чекати. Треба щось робити. Ви тільки уявіть, що десь… у тій чи іншій країні… почнуть вибухати ядерні бомби або в повітряному просторі якоїсь держави з’явиться небачений апарат. Одразу вступає в дію система оборони. І зворотний удар! Розумієте? Це може стати грандіозною планетарною провокацією. І тоді ядерний вихор почне змітати міста й села. Хто може гарантувати, що цього не станеться?

— Ти правду сказав, Гріг, — сумно згодився Лі. — Але що можна придумати?

— Втекти. Знайти вихід.