Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мій молодий друже, ти правильно передбачив. Від Юди не застрахуєшся. Мене зраджено.

— Що сталося, Тао? запитав Лі.

— Мій, найближчий помічник відкрив схованку адміністрації кількох держав регіону. Я його знищив, але незабаром тут буде ціла ескадра. Я не встиг, залишилося кілька тижнів, до повного завершення «Протея». Жаль!

— Невже ви вступите в поєдинок з ескадрою? — схвильовано запитав Гриць.

— Навіщо це мені? — зневажливо махнув рукою Тао. — Коли сонце згасає, негоже хапатися за світлячка. Зі мною покінчено, і я хочу визволити вас. Печера і все, що в ній, буде висаджено в повітря. Поспішаймо до катера. Я вас відправлю подалі від вулкана, там вас підберуть як потерпілих.

— А ти, Тао? — щиро запитав Лі. — Чому не хочеш розпочати нову стежку? Хіба карма не продемонструвала тобі марність месіанських замірів?

— Учителю, — гостро, в притиском відповів інженер, — не кажіть нічого про карму. Навіщо порожні слова там, де гримить ураган? Ходімо!

Неподалік від печери, на водах озера, похитувався катер. Десь в тумані завивали мотори інших суден. Острів з громаддям «Протея» був безлюдний. Тао, поспішаючи до катера, на ходу кинув:

— Я відпустив всіх людей. Хай рятуються, хто як може.

Незабаром всі троє були на судні. Тао плавно вивів його з лагуни у вузький прохід поміж райдужними скелями. Спереду замерехтіла поверхня моря, засиніло небо. Катер піднявся на крила і в бурунах запінених хвиль помчався до обрію. Громаддя острова в вулканічною вершиною хутко віддалялося. Вітер вихрив Грицеве волосся, вселяв надію, збуджував радість визволення, а разом з тим в його душі зароджувалося співчуття до цього дивовижного авантюриста, геніального вченого та інженера, так безнадійно заплутаного в павутину егоцентричних психокомплексів. Марно гине талант, який міг би принести численні блага людям!

Зненацька з-за обрію вигулькнув гелікоптер, він прямував до катера. Тао зиркнув на нього, крізь зуби процідив:

— Прокляття! Я хотів доправити вас на якийсь заселений острів. Тепер доведеться зупинитися на якійсь скелі. Мені треба поспішити назад. «Протей» має загинути разом зі мною!

Судно круто розвернулося і помчало до скелі, що стриміла з моря. Вертоліт вже нависав над ними. Почулися постріли. Густа черга куль пролопотіла поряд з катером. Таєць-учитель зойкнув і схопився руками ва груди. На оранжевому плащі розпливалася кривава пляма.

— Учителю! Що з вами? — відчайдушно закричав Тао. — Друже, підтримайте його. Зараз! Ось зараз я підійду ближче до острова!

— Пізно, — посміхнувся Лі сірими вустами. — Це бумеранг карми. Ти — мій учень. А гуру відповідає за всі промахи учня…

— Стрибай, друже, на ходу, я стишу хід, — похмуро командував Тао, оглядаючись на вертольота, котрий знову, зробивши коло, наближався, пілоти розглядали судно згори. — Тримайся, друже, хай щастить! Бережи учителя, може, рана не смертельна! Прощай!

Гриць, обнявши Лі, стрибнув у море. Вода сягала до шиї. Він побрів до берега, долаючи опір хвиль. Катер віддалявся, звук мотора затихав удалині. З того боку почулася черга важкого кулемета. Хлопець насилу витяг непритомного учителя на кам’янистий майданчик, роздер оранжеву накидку. Куля пройшла поблизу серця, кров запеклася на грудях чорним згустком. Лі насилу розплющив очі, прошепотів, захлинаючись кривавою піною:

— Ну от… Бачиш, друже Гріг… Я правду казав… Долю Землі неможливо… вирішувати одинакам… Жаль Тао… Проте все… закономірно…

— Учителю, чим я можу вам допомогти? — ледве не плакав Гриць, припадаючи біля пораненого. — Це немислимо, щоб ви вмерли, коли знову свобода, коли ви ще можете зробити так багато…

— Я не вмру, — усміхнувся Лі, торкаючись пальцями неголеної Грицевої щоки. — Поглянь на сонце… Ми вийшли з нього… До нього повернемося…

Страхітливий вибух почувся в того боку, де височів вулкан. Кам’янистий острівець задрижав, над обрієм вирував чорно-багряний гриб, розпливався, ріс у небо. Учитель втомлено заплющив очі.

— Бідний хлопчик… Твій сон скінчився… Нічого… Вічність дасть тобі нові можливості для гри… Хай твоя наступна гра буде… радісною…

Над островом застрекотіло кілька вертольотів, з люка одного з них зависла драбинка. Гриць глянув угору, помахав рукою, потім з відчаєм припав до старого тайця.

— Тримайтеся, учителю. Ось вже близенько поміч. Тримайтеся, не покидайте цього світу!

Лі поклав слабіючу руку на чоло хлопця.

— Благословляю тебе. Хотів би мати такого учня. Тобі суджена прекрасна стежка… я знаю… За мною не сумуй. Все починається знову… і знову… Знаєш — є така древня формула… Fiat lux!.. Хай буде світло!.. Чуєш? Хай… буде… світло…

…По дорозі до Папуа Русалія затрималася на кілька днів у Делі, щоб погостювати у батьків. Після бурхливої зустрічі та радісного бенкетування, на якому дівчина вгощала рідних та знайомих дипломатів з радянського консульства соковитими грушами і яблуками з прадідівського саду, увечері всі троє зібралися в затишній вітальні.. У каміні було запалено вогник, і, милуючись веселим полум’ям, Русалія розповіла в щирій розмові все, що сталося з нею за останні шість років. Не приховала нічого. Мама занепокоєно скрикувала, похитувала головою, ніби сумнівалася в правдивості доччиних слів, а тато слухав замислено, заглибившись у себе, ніби пропускав мимо вух те, що говорилося. Дівчина віддавала на суд батьків і свої сумніви та пошуки, і дивні, на грані казковості, контакти з Радісним, і прагнення до свідомого контакту з квітами й вогнем, і навіть свій вчинок з хлопцем, котрий з’явився до неї так романтично, незвичайно.

— Татку, мамо, ви не вважаєте мене екзальтованим, божевільним дівчиськом? — схвильовано завершила свій монолог Русалія. — Може, я надто далеко зайшла по шляху легенди? Я ж розумію, що стежка навіть найромантичніших шукачів не повинна повністю поривати з шляхом всього людства, але, мені здається, неможливо дозувати поривання до незвичайного. Або проходити нову терра інкогніта повністю, або краще не ступати на неї.

— Як ти могла! Як ти могла? — журила дівчину мати, сплескуючи долонями. — Такий принц до тебе з’явився під зоряним небом, ніби з іншого світу, а ти почала з ним грати якусь химерну містерію. А потім раптово, не попрощавшись, не домовившись, кинутися світ за очі… А якщо ти вже більше його не побачиш?

— А що я мала робити? — сумно-жартівливо запитала Русалія. — Цілуватися з ним? Відчинити двері для бунтівливої пристрасті? Я ж твоя донька, цигано-індуска, і ти знаєш, що достатньо запалити сірника в серці — і вже не втримаєшся в сідлі тверезості.