Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Глянь угору, — прошепотів старий. — Ось туди… Бачиш оті зорі? Ніби жарини?

Дивуючись, я глянув у дивоколо. Справді, видовище було урочисте й величне, хоч на нього люди майже не звертають уваги, заклопотані повсякденним повзанням у пилюці мізерних клопотів. Три яскраві зірки, ніби іскристі діаманти, заворожували око, панували в таємничому полі небес. Астрономи називають їх Поясом Оріона, а наші прабатьки дали тому сузір’ю наймення Вартового Матері. Я довго дивився на ті чаклунські вогні, і дивна умиротвореність та елегійність спокоєм лягала на серце… Та, згадавши мету наших блукань у горах, я м’яко нагадав старому про його обіцянку. Його відповідь була майже нечутна (доводилося схилитися до самих вуст):

— Синку… я не обманув тебе. Дарую тобі всі оці діаманти… всі самоцвіти Матері… Ти знаєш, що подарунок вмираючого… має магічну силу… якщо приймеш його… Що таке земні скарби? На них кров і прокляття. Все те — тлінь, мізерність… А оці скарби — вічні, нетлінні… Не гнівайся. Ти зробив добре діло. Дав мені умерти на волі, перед очима владики зір… Благословляю тебе на вічну стежку… На стежку добра…

Сказавши так, він затих. Я лапнув його чоло — воно крижаніло. Десь в глибині мого єства спалахнув багровий вогник обурення, що мене так химерно одурили, але те полум’я хутко згасло під владним потоком урочистої зоряної ріки. Подія, що відбулася зі мною, вимітала порохняву із глибоких закутків душі й серця, ставила ще недосвідчений, блукаючий дух у вир надзвичайного іспиту. Перед оком вічності випаровувалися, щезали мізерні чуття жадібності, марнолюбства, пихи, зароджені сутінками неуцтва й знедоленості. В ту ніч, друже Гріг, народилася інша людина, цілком інша. Я рішуче обрав нову стежку життя.

Залишивши «джип» на гірській дорозі, я викинув зброю в ущелину і кілька днів пробирався до рідного селища. Зустрівся з батьком, щиро розповів йому про все, що сталося. Дивно, але батько не лаяв мене, не гнівався, лише спитав, що я збираюся робити далі. Я сказав, що хочу залишити Таїланд і добратися до Європи, щоб спробувати вступити до коледжу. А коли здобуду освіту — повернуся назад. Батько дав мені невелику суму грошей від своїх мізерних пожитків і благословив. Отже, я мав уже два щедрих благословення. Радіючи тим, я покинув рідний край.

Не буду викладати тобі, друже, подробиць моїх блукань. Захід розвіяв барвисті ілюзії, навіяні телевізією та кінофільмами. Звідав я поневіряння в трущобах Лондона й Чікаго, Нью-Йорка й Парижа. Було всього — холоду й голоду, випадкових робіт, знущань, кпинів і образ. Згодом мені пощастило добре влаштуватися у одного фермера в штаті Арізона. Там я заробив порядну суму грошей і мав можливість закінчити коледж, а потім — університет в Нью-Джерсі. Переді мною відкрився широкий світ точних наук і вікової філософської думки. Проте ніщо не давало повноти й певності, такої всеохопної завершеності, як та одна-єдина ніч, коли я сидів біля покійного в’язня під сяйвом зоряного дивокола. Скажу відверто, друже: коли я хоронив старого в землю, віддаючи йому останню шану, здавалося, що я хороню найріднішу людину, а може, частку самого себе.

Я глибоко відчував марність європейської філософії, її приреченість, її страх перед таємничістю світобудови і людського духу, її патологічну закоханість у плетиво схоластики і порожньої риторики. Раціональний млин позитивізму нещадно розмелював увесь таємничий досвід пізнання на мертве борошно буденності, а все те, що випікалося з того млива, вже було далеке від живої, хвилюючої реальності. Я залишив Європу та Америку і повернувся до Азії. Побував у Індії, зустрічався з різними гуру та наставниками, збираючи крихти мудрості в чашу власного шукання. Був у ашрамі Шрі Ауробіндо… ти, можливо, чув про нього? Звичайно, це людина славетна. Говорив з Матір’ю, його сподвижницею. Довелося бесідувати з дружиною вашого співвітчизника Реріха. Я ще застав її живою, а він покинув цей світ ще в сорок сьомому році. Мене зацікавили принципи Агні-Йоги, а Реріх з дружиною були апологетами вогняного преображення світу. Знайомився я з рамакришністами, з йогами різних напрямків, з буддистами найпротилежніших шкіл. Зрештою, повернувся до рідних гір і оселився в затишному монастирі, обравши шлях аскези й самозаглиблення. Я знав, що батько й мати померли, брати й сестри так чи інакше влаштували своє життя, тому міг повністю віддатися глибинним духовним пошукам.

Саме в той час до монастиря прибув Тао. Він став моїм учнем. Щирий, полум’яний юнак, він докопувався до всього якнайглибше, не визнавав жодних компромісів, не бажав чекати навіть дня. Нещадно критикував сучасні трактування буддизму, часто сперечався зі мною, вважаючи, що від правдивого учення Гаутами не лишилося й іскри. «Мене дивує, — сказав він, — чому за учителем ходили юрби людей? Що їх приваблювало? Невже ідея інтелектуального аналізу могла б хвилювати простих людей, ідея, котра навіть тепер не для кожного мислителя зрозуміла? Невже безлика Нірвана могла запалювати сіячів та будівників, воїнів та брамінів — людей, що прагнули самоствердження, а не самозаперечення? Він говорив щось інше, учителю, від його повчань тепер не лишилося й грана. Віки, тисячоліття запорошили правдивий зміст проповіді Гаутами, та ще постаралися супротивники, вороги. І тепер ми маємо замість вогнища купку попелу…».

Я не заперечував Тао дуже рішуче. Говорив йому, що Будда не давав догми чи ортодоксального вчення. Є лише натяк, притча, символ. Кожен має розкрити його відповідно до багатства власного серця й розуму. Нагадував слова Гаутами, які він промовив у саду, показуючи жменю жовтого листя: «Де більше жовтого листя, архати, — у моїй руці чи довкола в саду?». — «Довкола в саду листя в тисячі разів більше, ніж в твоїй руці», — так відповів Ананда, улюблений учень. «Отак і мої повчання, — сказав Гаутама, — є лише малесенька хвилька у всеосяжному морі істини».

— Все це риторика, — гарячився Тао. — Гарно, розумно, мудро. Але що робити з усіма цими притчами полум’яному серцю воїна, шукача, мандрівника, капітана, повстанця? Вчення повинне адресуватися сьогоднішньому шукачеві, а не прийдешнім поколінням. Будь-яке ствердження треба довести, втілити, реалізувати, як геометричну теорему. Не завтра, а сьогодні. Якщо вчитель щось твердить, хай він сам покаже прикладення свого вчення. Тисячі монастирів споживають плоди праці трударів, а що вони дають їм на заміну? Молитви? Повчання? Втішаючі формули? Але ж сам Гаутама сміявся над молитвами. Кому молитися? Кого благати? Якби нас слухали високомудрі та всемогутні деви, хіба вони терпіли б тисячоліття жаху й кривавої вакханалії земної історії? Кажуть — карма, кажуть — калачакра, колесо часу, кажуть, що все обумовлено суворими й нерушимими законами, але навіщо тоді приниження й неймовірні страждання безлічі поколінь? Якщо навіть деви, світозарні неспроможні змінити течію сансари, якщо навіть вони заплутані в кільце вселенської мари, то навіщо, учителю, ця недостойна гра?

Я намагався роз’яснити йому глибинну ідею Нірвани, її багатомірність. Палаючий розум нездатний правильно оцінити суть реальності, як неспроможне схвильоване море правильно відобразити небесні зірки в своєму дзеркалі. Нірвана, як ідея цілості світу, вимагає великих зусиль на шляху подолання обману псевдо реальності. Я нагадав йому давню ідею геоцентризму, в якій Сонце ходить довкола Землі. Зусилля багатьох поколінь мислителів були необхідні, щоб розвіяти мару банальної очевидності і подивитися на свою космічну ситуацію «збоку». Те ж саме і в розумінні ідеї Цілості. Схвильована душа, палаючий розум хоче навести порядок поміж гребенями хвиль, у вихорах піни й бризок, не розуміючи, що ця ураганна динаміка — породження таких глибоких причин, до яких волюнтарним ривком не добратися. Може, зусилля сотень поколінь необхідні для такого подвигу. Можливо, це місія всього об’єднаного людства або навіть місія людей і девів у всій сукупності космічної потуги.

— Учителю, — докоряв мені Тао, — а де у вас гарантія, що ідея «Нірвани — Цілості» має сенс? Хто вам підтвердить, що космос вийшов з єдиного джерела, а потім роздробився, умножився, розпався? Все це — лише плоди логіки. А хіба логіка, її «закони» кимось утверджені? Хіба вони не є породженням того ж таки розірваного світу? А Якщо так, тоді всі логічні висновки є також насмішкою Мари, володаря обману, його химеричним дзеркалом, котре він підставляє шукачам. А хіба ідея одвічної багатоликості буття менш вірогідна, ніж ідея одності? Гадаю, що навпаки. Одність, якби вона була фактом буття, ніколи б не порушила своєї монолітності. Навіщо їй це? Втручання інших сил? Але тоді відсутня одність, раз є побічні сили, котрі її руйнують. Найвищий каже: «Я умножусь, щоб дати радість сотвореним душам». Ха-ха! Химерна гра з самим собою, вселенський мазохізм. Так ми самозамикаємося у порочне коло блудливих думок. Учителю, я віддаю перевагу концепції багатоликого світу, світу райдужного, котрий нас оточує, котрий нам подарували батьки і природа. Вона сміється над нашими ілюзіями і танцює над порохнявою наших риторичних маракувань…

Я сказав Тао, що він суджений прихильник древньої Майї, володарки ілюзії, і тому навряд чи коли-небудь сприйме шлях архата, шлях Будди. Воювати з приводу тих чи інших міркувань не варто, краще спробувати втілити свої переконання в життя. Я певен у одності світу і хочу відтворити цю монолітність у власній душі. Якщо він відчуває реальність багатоликості, хай шукає в цьому напрямку…

Він затих. Кілька днів роздумував. А потім прийшов до мене й сказав: «Учителю, ти правду сказав. Я маю шукати деінде, а не в усамітненому монастирі. Я прощаюся з тобою, бо повертаюся в бурхливе життя на пошуки свого ідеалу. Не знаю, чи ще зустрінемося. Але якщо я знайду істину, ти будеш свідком її торжества, учителю! Клянуся!».

І він зник. На багато років.

Я проводив дні й ночі в роздумах, проводив ряд психофізичних експериментів, досліджував, ніби палеонтолог, генетичні товщі нашого ембріонального минулого, риючись у звірячих глибинах єства, намацуючи можливості й перспективи його метаморфозу. Чим далі я пробирався у хащах психіки та фізіології, тим більше схилявся до висновку Шрі Ауробіндо, котрий вважав, що рівень сучасної ментальної та чуттєвої сфери недостатньо високий, щоб здійснити вирішальний стрибок до преображення світу, до формування нового тіла — тонкого, сяючого, пластичного, тотожного нашій думці й духовним прагненням. І тоді стало ясно, що біосфера покладається найбільше на титанічний експеримент вашої країни, де вже більше півстоліття кипить поєдинок між силами еволюційного прориву до світу свободи і консервативними силами руїни й інерції. Я не апологет всіх дій, ініціаторами яких є ваші теоретики й лідери, але основний фундамент закладається міцно. Ваш Реріх говорив точно й лаконічно, що храм небувалий має бути побудований там, у вас, спілкою збратаних народів. Згоден з ним і я. Проте до цього вирішального дня ще багато пошуків і доріг. І ящери минулого не сплять. І напади неминучі. Вам ще належить здійснити грандіозну духовну революцію, бо дуже багато часу забрано для формування зовнішніх риштувань. Війни знищили безліч прекрасних романтиків та шукачів, багато пам’яток культури та інформаційних скарбів. Це сповільнило суджені знахідки й творчі звершення. Хотілося б, аби саме в цьому напрямку було дано нові імпульси прискорення. Знаю, що ви здолаєте всі обмани й несподіванки путі. В твоїх очах, друже Гріг, я бачу відблиск безсмертного духу ваших народів… Проте повернуся до Тао. Він дав знати про себе через двадцять п’ять літ…

— Скільки ж йому років? — здивувався Гриць. — Він же цілком молода людина!

— Не дуже, — всміхнувся Лі. — Йому вже сорок шостий рік. Зріла людина. Одної літньої ночі він перервав мої медитації, з’явившись на порозі моєї келії, вирубаної прадавніми ченцями в гірській скелі. Я одразу впізнав його, хоч він був одягнутий у європейський костюм альпініста. Він традиційно привітав мене, як свого гуру, ставши на коліна і обнявши мої ноги. А потім, випроставшись, лаконічно сказав (і я відзначив демонічний блиск торжества у його очах): «Учителю, я торкнувся вогню істини, і вона відкрила мені браму до своїх скарбів. Я поклявся, що ви будете свідком моєї перемоги, і ось я тут, біля ваших ніг…». — «Твоєї перемоги, — поцікавився я, — чи перемоги істини?». — «Це одне й те ж, — відповів Тао, — хіба ви не навчали мене, що всесвіт і я — одне ціле?». — «Де ж твоя істина, в чому вона?». — «Я хочу показати вам, учителю, її торжество. Збирайтеся». — «Куди мені збиратися? Хіба істина має місцеперебування, хіба вона не розлита скрізь?». — «Істина там, де визрів магніт, що притягнув її, — твердо запевнив Тао. — Цей магніт кристалізувався в мені. Але ви, учителю, були каталізатором кристалізації. Ось чому я вважаю, що ми будемо разом святкувати день перемоги».

Заінтригований його словами і урочистим тоном, я вийшов за ним у сутінки гарячої тропічної ночі. Над скелями зависав майже безшумний гелікоптер (пізніше я дізнався, що то був вертоліт з потужним електромотором). Він опустився нижче, сів на кам’яний майданчик. Так я став гостем, а згодом полоненим Тао, котрий перетворився в пірата. Так, так, мій учень, шукач істини, зібравши банду корсарів, грабував багатих людей, котрі мандрували або здійснювали ділові поїздки, користуючись рейсами комфортабельних морських лайнерів або пасажирських поромів. Про це я взнав одразу ж, як тільки потрапив у надра вулкана, в цю страхітливу печеру, де визріває змова проти світу. Розкажу коротко про те, що сталося з Тао протягом чверті віку, коли він мандрував по світах.

Тао прийшов до висновку (як пізніше признався мені), що карма світу безнадійно заплутана, що виходу з тисячолітнього вузла ненависті й знущання шукати марно, що назріває вибух планети і людина є водночас бікфордовим шнуром і вибухівкою, котра висадить світ у ніщо, у безликість. На силу треба сили, так вирішив Тао. А сила на боці сучасної науки й технології. Об’єднані молитви мільйонів віруючих та сотень святих ніщо супроти гармат і бомб, а тим більше — супроти ядерної зброї. Збагнувши це, він помандрував, як і я колись, до Європи, Америки. Там завершив технічну освіту, студіюючи в основному кібернетику, електроніку, рідкісні розділи унікальних технологій, інформатику в усій її багатомірності, органічну та неорганічну хімію, біофізику, металознавство, теорію часу й простору і ще багато, багато дисциплін, про які я не маю уявлення. Був він і в Києві (ти вже, друже Гріг, знаєш про це), студіював основи прийдешньої інформатики та антропологічної космогонії в Токіо. Так, не дивуйся, є такий термін — антропологічна космогонія. В ній твердиться, що Всесвіт достатній для появи саме людини мислячої, що людина була запрограмована від початку Мегасвіту, що її доля — то доля Космосу, а отже, людина, котра збагне цю тайну, може отримати всю потужність безмірності, бо виконує її волю. Чи ясно я висловлююсь? Все це Тао студіював у якомусь втаємниченому коледжі, де його божевільні задуми підтримали такі ж духовні розбійники, як і він. Вони розробили параноїдальний план перекроєння карми планети. Користуючись багатим знанням сучасної технології, вони підготували проект універсального космічного комплексу — невразливого, потужного, всеозброєного, який може мандрувати в космосі, під водою, в повітрі, навіть нібито спроможний трансформувати течію часу в певних межах, а отже — виходити за координати даної миті. Тобто такий технологічний монстр має бути невразливий навіть для ядерної та лазерної зброї. Куди ж хоче застосувати Тао таке страховисько? Супроти сучасних мілітарних концернів. Оголосити в певну мить ультиматум — скласти зброю і передати владу вільно обраним урядам. Він — Тао — має бути лише координатором всіх цих процесів гуманізації планети і гарантом того, що імперіалізм та диктатура більше не повернуться на Землю. Таким чином створюються умови для вільного розвою духовних сил і об’єднана планета зможе виконати своє призначення — стати трампліном для стрибка розуму в царство свободи.

Уже рік триває робота по підготовці космічного комплексу універсального призначення в цій прихованій печері. Кошти для цього добуваються піратськими нападами. Тао вважає, що його дії цілком виправдані. «На терезах космічного права, — каже він, — я, порівняно з багатіями, котрих грабують мої хлопці, білокрилий ангел. Мій задум — звільнити Землю від грошових павуків та експлуататорів — є задумом самого бога (якщо він існує, звичайно)».

Я намагався показати Тао всю абсурдність його плану. Мільярди людей, котрі ще практично не встигли сформувати свої ментальні, розумові пуп’янки, зав’януть в пекельних вогнях того прискорення, яке він жадає нав’язати планеті. Разом з тим ситуацію використають злобні, інтелектуально розвинуті сили. Я нагадав йому про творців ядерної та нейтронної зброї, підкресливши, що несвоєчасні можливості неодмінно потрапляють у руки злочинців. Що сам він (попри свої благі наміри) скотиться до тривіального диктатора, а шлях всіх диктаторів один і той же — на смітник історії. Соціалістичні країни володіють величезною могутністю, але вони твердо стоять на грунті загального миру. Це не тактика далекоглядних політиків, а стратегія еволюції, котру утвердив ще Ленін, бо знав про необхідність всебічного розвитку мас, тої тканини життя, котра є соціальним універсумом. Проблеми буття вирішують не геніальні одинаки, а весь людський океан. Якщо хочеш добра рідному потомкові, влий свої осягнення, свою силу в народні джерела.

Тао сміявся над моїми страхами й попередженнями. Запевняв, що незабаром я стану свідком його торжества й сам зречуся тисячолітніх мудрувань софістів та нероб. Тоді я поставив перед ним вимогу відпустити мене, бо треба поставити край безвідповідальним експериментам, свідком яких я не бажаю бути. Він згодився мене відпустити, якщо я дам слово не говорити нікому про його таємницю. Я не міг дати такого слова. Тоді він затримав мене тут, аж до здійснення свого плану. Вирішальний день наближається. Моє серце в тривозі. Відчуваю, що має статися щось страшне. А тепер ось твоя поява, друже Гріг. У мене таке враження, що він хоче запропонувати тобі стати його побратимом. Він любить незвичайних людей, а ти йому сподобався. Ну от… Основне я тобі сказав. Все інше знатимеш з його вуст. Бачу — ти втомлений. Пора й мені задрімати. Завтра я покажу тобі надра печери. Подумай, зосередься. Може, знайдеш якісь аргументи, котрі могли б його похитнути? Гадаєш, що це безнадійно? Це не так! У надрах його духу притаїлося щось ніжне й чутливе, але воно оточене корою жорстокості й розчарування. Треба торкнутися глибин душі якимось несподіваним променем. Може, в тобі є таке світло?

Марилися Грицю рідні ліси, Дніпро. На луках паслися косулі, лосі, а поряд з ними мамути, носороги, і хлопець дивувався, звідки виникло химерне поєднання різних епох. Згадалися міркування про можливість відтворення вимерлих тварин генною інженерією. Десь він читав, що в людині зберігається ембріонально-потенційно весь генетичний код біосфери, і якщо розгадати його, то можна в своїх соматичних клітинах знайти і прадавніх рептилій (тільки навіщо їх воскрешати?), і носорогів, і шаблезубих тигрів та мамутів. Хлопець подумав, що, мабуть, пощастило це зробити, і це велика перемога прихильників збереження екологічної цільності й повноти: тепер світові не страшні руїни і катаклізми. В кожній людині зберігається «ноїв ковчег», де наявні «сім пар чистих і нечистих», і після будь-якого потопу вони населять нову землю. Потім Гриць побачив, що з-за кущів верболозу підповзають до тварин браконьєри з дегенеративними кримінальними пиками, тягнучи за собою скорострільні гармати і тяжкі кулемети. Хлопець жахнувся: ось яку потужну зброю вживають сучасні «мисливці»! Хто їм дозволив? Де ж єгері, де батько Василь Гук і його побратим Сава?

Він хотів кудись бігти, когось кликати, та небувала втома сповивала тіло, несила було поворушитися. А тим часом браконьєри висували вперед свої смертоносні пристрої, і загриміло у видноколі: та-та-та-та! ду-ду-ду-ду! Падали, ніби підкошені, граціозні косулі, підламувалися коліна у лосів, тяжко грималися об землю прадавні мамути, не розуміючи, звідки знову прийшло до них нещастя. Ніби лава з вулкана, густим потоком текла по луках багряна кров і вже ось-ось мала сягнути Грицевих ніг. Вона парувала, і запах від неї був задушливий, нудотний, тяжкий. Хлопець закричав від жаху…

Лі заклопотано схилився над ним, співчутливо запитав:

— Тобі щось тяжке приснилося, друже Гріг?

Гриць сів на килимку, все ще не повністю прийшовши до тями. Поступово він згадав усе. Йому здавалося, що сон триває далі, бо здалека глухо долинали якісь удари, дрібно тремтіли скелі, а в печері відчувалася задуха.

— Що це? — пошепки запитав він.

— Де?