Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Втома. Це нічого. Несподіванка… Стрес… Все те, що я почув, не вкладається в свідомість, не сприймається.

— Заспокойтеся, Гріг. Все якось буде. Майте філософський характер. Очевидно, ви недарма потрапили сюди. Правду кажучи, я чекав, що в нашу епоху можливі ось такі прориви в безконтрольність. Анархія в космічних масштабах. Тао я знаю ще з юних літ, він був м’яким і чуйним хлопцем, але десь ця м’якість раптово задзвеніла крицею. Можливо, і я винуватець такого метаморфозу.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте про нього, щоб я орієнтувався в цих умовах.

— Гаразд. Оповім. Але поки що… вам треба добре підкріпитися. Я звик до мінімальної кількості їжі, мені достатньо жменьки рису, а ви — он який велетень!

— Правда ваша, — ніяково сказав Гриць. — Я б з’їв добрячий шмат хліба, може, якусь рибину. Якщо треба гроші, то в мене є валюта.

— Нічого не треба, — заспокоїв Лі. — Тут є кухня, склад продуктів, всього доволі. Я вам принесу все, що треба. А ви тим часом навідайтесь до туалету, приведіть себе в порядок. Я вам покажу, де це. Після того, як поїсте, я охоче розповім все, що знаю. Відпочивши, пройдемо по печері.

З’ївши смаженого тунця й запивши його соком кокосового горіха, Гриць з полегшенням простягся на солом’яному килимку. Лі, сівши в класичній позі лотоса, почав розповідати:

— Спочатку про себе, щоб ви зрозуміли причини моєї незгоди з Тао. Не заперечуєте?

— О ні! Мені цікаво все, про що ви можете розповісти. Тільки попрошу вас говорити повільніше… щоб я все зрозумів.

— Гаразд, мій друже Гріг. Я народився в багатодітній сім’ї на півночі Таїланду. Нестатки, злидні, неврожаї. Ми жили в горах, земля там на вагу золота. Батьки віками носили її на гірські тераси, любовно викохували кожен родючий клаптик. Я мусив переймати всю ту тяжку науку землеробства, щоб допомогти батькам прогодувати дитячий мурашник (а дітвори зі мною було чотирнадцятеро). Та настав голодний рік, коли небачені зливи зруйнували половину наших терас, а потім птахи доконали урожай рису. Довго про це говорити нема чого. Я змушений був піти на службу до поліції в сусіднє містечко. Батькові не хотілося цього, та виходу не було. Мені сповнилося сімнадцять літ, сподобалася форма, зброя надала відчуття сили і пихи, у дітей це часто буває. Спочатку я патрулював вулиці, потім наша поліцейська група прочісувала джунглі, полюючи на партизанів. В одному бою мене підстрелили. Легка рана, в литку. Полежав у госпіталі, вилікувався. Пізніше став чергувати у в’язниці, вартував злочинців. Заслужив звання сержанта. Мені довірили цілу команду охоронців, котрих я розподіляв на вартування. Одного разу до в’язниці привезли старого діда. Він був побитий і закривавлений. Говорили про те, що старий давав притулок партизанам і за це поплатився. Його кілька разів допитували, але, мабуть, нічого не добилися, бо начальство лютувало, а дід вже ледве дихав, і видно було, що він скоро покине цей світ.

Одного разу мені доручено було одвезти в’язня до Чиєнгмаю, а звідти — поїздом — до Бангкоку. Начальство вирішило, що у своїй в’язниці не варто його добивати, хай це зробить вище начальство. Ось так я опинився за кермом «джипа», а поряд зі мною — ветхий дід в наручниках. Начальник пропонував додаткового охоронця, та я тільки скептично посміхнувся, глянувши на стару руїну. За півгодини ми вже були у горах, почали підійматися на перевал. Насувалися нічні сутінки, мені треба було поспішати, щоб встигнути до повної темряви добратися в Чиєнгмай. І тут сталася подія, що визначила все моє подальше життя.

— Невже ви були поліцейським, тюремним охоронцем? — недовірливо перебив розповідь Гриць, заворожений щирою правдою слів старого. — Дивлячись на ваше обличчя, цього не скажеш.

— Карма іноді плете химерні узори, — загадково сказав учитель. — Але слухайте далі. Мій підконвойний на перевалі попросився до вітру. Я виконав його бажання. Коли поверталися до машини, почувся його глухий, благаючий голос:

— Синку, навіщо тобі брати гріх на душу, везти мене на вірну погибель? Відпусти старого, дай мені померти в горах, на волі, між оцими деревами… під оцими зорями…

— Не можу, — грубо відповів я, прикриваючи тою брутальністю тривогу й жаль в своїй душі. — Якщо я тебе відпущу — судитимуть мене. Найменше — доведеться сидіти у в’язниці, а то й розстріляють. А на моїй шиї батькова родина, ціла купа дітлахів.

— Послухай, — ніби вагаючись, прошепотів старий, опираючись на крило машини. — Я признаюся тобі… Мені лишилося жити недовго… В юності я бродив горами й долами і знайшов великий скарб. Такого скарбу нема і в найбагатших володарів. За все життя… та що там життя, за сотні життів не розтратиш його…

— Обманюєш? — затамувавши подих, озвався я. — Баєчки оповідаєш?

— Щира правда. Хочеш — я передам тобі той скарб? А ти — на заміну — відпустиш мене. Тоді ти станеш багатим. Найбагатшим у світі…

У моїй голові завихрилися заманливі й жадібні думки. Якщо це правда, чому б і не виконати бажання старого химерника. Забезпечити родину, а самому майнути в далекі краї. Америка, Європа, Індія, Африка… Їдь, лети, куди хочеш. Стати освіченою людиною. Відчути себе багатим і сильним.

Я запитав старого, де його скарб. Чи далеко до нього йти? Він тихенько й загадково сказав:

— Близенько. За півгодини я зможу показати тобі той скарб.

— Що треба робити? Куди йти? — зважився я.

— Проведи мене трохи вгору, на оцю високу скелю. — Він кивнув головою в бік темного верхів’я, що громадилося на тлі зоряного небосхилу. — Зніми, будь ласкавий, наручники.

Мені подумалося, що старий просто морочить голову, щоб відійти подалі від дороги, а потім — втекти. Проте, поглянувши на його нужденний вид, я зрозумів, що він ледь-ледь стоїть на ногах. Я зняв наручники і повів його поміж нагромадженням каміння вгору. Старий тихенько постогнував, кашляв, витираючи закривавленого рота рукавом.

Так ми йшли з півгодини. Я задихався, а в’язень уже не міг ступити кроку, мені доводилося буквально нести його на руках. Нарешті вів впав на каміння і знеможено прошепотів:

— Досить. Тепер я вже можу показати тобі…

— Де він? Де той скарб? — жадібно запитав я.

— Поверни мене горілиць, — попросив старий. — Щоб я міг бачити небо.

Я виконав його бажання, хоч і не розумів, до чого тут небо, коли треба шукати скарбу десь між скелями. Він випростався й затих, дивлячись у мерехтливу глибину. І очі його були ніби запорошені зорями. Я нетерпляче ждав кілька хвилин, гадаючи, що він просто приходить до тями після виснажливого повзання по скелях, та зрештою грубо крикнув:

— Ну! Де ж твій скарб?