Діти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Адась і Єва на поштивій віддалі одне від одного.

— Хоч би за руки взялися! — каже невдоволено Євчина мама. — Наче чужі…

Вони беруться за руки, вірніше — за кінчики пальців, і так ідуть далі.

— Тут камінчик, Євочко, дивись не спіткнись, то погана прикмета.

Єва покірно переступає через камінчик. «Хоч би дощ почався, — тужно думає Адась. — Швидше б зайшли до костьолу». Він непомітно висмикує свою руку з Євчиної.

— Житимуть у мене, гаразд, пані Стефо? — в котрий уже раз каже його мама, поправляючи поли старого коричневого костюмчика.

«Найкраще буде, як я втечу на фронт!» — міркує Адась.

«А що, як у мене будуть діти?» — завмирає від страху Євка. Вона тепер буде довго сидіти на роботі і тікатиме на річку. Але все одно їй дуже неприємно. Краще б Адась оженився на іншій і не думав, що вона його врятувала.

Пожовклий серпанок ніяк не втримується на її стриженій голові. Задовге плаття весь час піддуває вітер, один рукав без кінця зсувається з плеча.

І так вони приходять до костьолу. Всередині холодно і порожньо.

— Візьми її за руку, Адасю… — поважно каже Євчина мама.

Склепіння високе-високе, мало не губиться в темряві. Адась може на пальцях перелічити, коли він тут був. В голові у нього шумить, ноги ніби ватяні. Швидше б уся ця комедія скінчилася…

Огрядний ксьондз з рожевим, ніби намальованим, лицем щось говорить, і по його знаку всі мовчки сідають на лави, залишивши Адася і Євку самих.

Ксьондз переходить на латинь і довго і нудно звертається до них чи, може, і не до них. Йому видніше. Якщо вони й тремтять, то лише від холоду.

— Рабе божий Адаме, чи згодний ти одружитися з рабою божою Євою?

Адась найбільше боїться, що їх заставлять цілуватися.

— Відповідай же, — наполягає ксьондз.

— Так, згоден! — випалює голосно Адась, аж Євка здригається.

Зрештою і вона мовить:

— Так!

Їм дають випити якоїсь рідини, і ксьондз ще довго розглагольствує про дві невинні юні душі, що поєдналися в такий важкий час…

Накрили стіл у Євчиної мами на веранді. Поставили пляшку домашньої вишнівки і закуску.

— Дивись, Адасю, бережи свою Євцю, як зіницю ока… Ти тепер найстарший над нею… — сплакнула пані Стефа.

«Що вона меле? — подумав Адась. — Яке мені діло до її донечки?»

Євка рішуче встала.

— Ти куди? — схопила її мати за руку.

— Треба! — відрубала Євка і вишмигнула надвір.

— Господи, чи ж думала я, що так буду дитину свою випроваджувати між чужі люди?!

Вже під хатою до Єви дійшло, що їй не хочеться нікуди йти. Вона обійшла хату і сіла собі в кущах на перевернуте відро.

— Що їм від мене треба? — знизувала вона плечима. — Робитиму, що хочу. Само собою, робитиму, що хочу!