Діти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти що, досі не знав?! — раптом похопився Стасик.

— Та… — почервонів хлопець. — Я думав…

— Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, — засміявся Стась.

— Я піду, — промимрив Адась. — Треба мамі сказати. Бувай!

— Бувай! — легко погодився той.

Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.

Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.

«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»

— Гальт! — крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. — Ти куди, щеня?

— Пустіть! — відскочив убік Адась. — Я хочу взнати!

— Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!

— В якому шпиталі?

— Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.

Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.

Адась спустився вниз і сів собі на лавку.

— Що сталося? — запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.

Адась багатозначно посміхнувся:

— Нічого страшного…

Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.

— Нічого страшного, — повторив він, взявши до рук її зошита. — Прийшов просто подивитися.

— Віддай, — занепокоїлась Євка. — Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?

— Яке твоє діло?! — обурився Адась. — Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.

Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.

«Дурепа, ще й прикидається», — відзначив Адась.

— Як то їдеш? Чому? А я…

— Їду, бо всі їдуть.

— Ти сам захотів? — одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.

— Ні, тебе жаль!

— Звідки ти взяв? — десь здалеку обізвалась дівчина. — Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.

— Що? — підняв на неї очі Адась.