Діти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина.

Їхні батьки.

Їхні друзі.

Їхні вороги (в даному випадку — фашисти). Як бачимо, все зводиться до двох найголовніших осіб, які ще не мають своїх імен, але обов'язково їх матимуть.

Їх завели в дві кімнати, окремо хлопців, окремо дівчат, і наказали роздягнутись догола. Лікарі сиділи по кутках. Він усіх їх знав: це були старі лікарі, котрі давно вже на пенсії. Коло них на маленьких столиках лежало різне причандалля для огляду. Посередині, за довгим столом, сиділо восьмеро німецьких офіцерів у чорних уніформах, поверх яких у декого були халати.

Називали прізвище кожного хлопця і підштовхували його до лікарів.

Він геть змерз від дотиків холодних старечих рук, що байдуже обмацували його тіло, пхали ложку до горла, боляче постукували дерев’яним молоточком по колінах.

А потім його штовхнули в юрбу таких самих голих хлопців, недбало кинувши:

— Здоровий!

Вікна були прочинені, й внизу весело перегукувалися вартові.

Лікарі з вицвілими застиглими очима і вставними щелепами щулились від легкого вітерця, і хлопцеві стало навіть їх жаль. Ось цього кульгавого лисого дідугана вони в дитинстві дражнили Шкуродером. Шкуродер давно вже не дер шкур і доживав свого віку в запущеному будиночку на Пекарській. Так само й інші лікарі колись лікували, а потім стали старими й нікому не потрібними.

Шкуродер саме обмацував його товариша, худого і довгого Стефана, коли з носа йому раптом упало пенсне.

— Цей юнак… — прошамкав він, протираючи скельця хусточкою, — цей юнак хворів на туберкульоз. Я сам лікував його і маю необхідні документи.

Офіцер в білому халаті згідливо хитнув головою:

— Гаразд, гер доктор, згодом ви пред’явите їх комісії.

«Дивно, — подумав хлопець, — я вчився з ним в одному класі шість років, й він ніколи не хворів на щось подібне».

Під кінець оголосили, що їх удостоїли високої честі жити й працювати в Німеччині й скоро повезуть туди в комфортабельних вагонах. Тих, що не з’являться в призначений час, чекає розстріл.

Сухий дідок з величезною бородою, окуліст, гучно кашлянув і спробував підвестись, але йому відмовили ноги, й старий безпомічно осів.

Старший офіцер з гидливою міною на обличчі закалатав у дзвоник. Почулись легкі кроки, і на порозі з’явилася дівчина в білій хустинці й халатику.

Хлопець густо почервонів. Він ладен був провалитись крізь землю. Як вона посміла сюди зайти?

— Виведіть, фройляйн, цього добродія! — глузливо вишкірився офіцер.

Дівчина спокійно підійшла до старого, допомогла йому встати і вивела з кімнати.

— Сучка німецька! — прошепотів хтось поруч. Хлопець був переконаний, що вона все-таки впізнала його. За це він зненавидів її на все життя.

Не знаю, як це має бути, з чого починається фальшиве й справжнє, страшне й смішне. Кінець кінцем він її полюбить, і даремно це приховувати. Вони роздвоєні й дивні, наскільки можуть бути роздвоєні діти. Справжні діти ніколи не зрозуміють одне одного до кінця, але це не заважатиме їм любитися.

І ще, ці діти вміють бавитись у війну, і дитинство їхнє обривається разом з першим-ліпшим наказом для цивільного населення.

Хлопець надумав собі відрубати палець, щоб не поїхати до Німеччини. Всіх їх застукали зненацька, і ніхто, крім того щасливця з туберкульозом, не встиг вигадати собі якоїсь хвороби, і ніхто з них не догадався раніше заприязнитися зі старшими дохторами, котрі ніби мстили тепер за коротку людську пам’ять. Це було так просто — відрубати палець, коли на руці залишається ще чотири, що хлопець навіть не вважав це важливою справою. Зрештою, він міг би поїхати й до Німеччини, а там підірвав би якусь фабрику, що виробляє одеколон і духи, але ж мама померла б за ним. Вона вже давно слабувала на серце.

Сокири у них вдома не було: тато дбав лише про свої книжки. Тому хлопець став шукати щось інше. Врешті натрапив на щербату й тупу сокирку для м’яса і, сховавши її під сорочку, прокрався за будинок, де стояли чотири цеглини з дошкою зверху. Це було його улюблене місце.

— Дурниці! — сказав він уголос. — Раз стукнув — і все. Поболить, та й перестане. Коли людині відірве ногу, болить набагато гірше. Я скоріше б помер, ніж стрибав би на одній нозі. А так перев’яжу — і заживе, як на псові. У Стася пальці красиві. Він хоче бути музикантом і нізащо не відрубає собі пальця.

Хлопець поклав коло себе чисту носову хустину і з розмаху вдарив сокирою по пальці. Аж засичав від болю, а палець тільки побілів. Хлопець трохи потримав палець в роті й, перевівши дух, знову щосили вдарив по ньому. Щось хряснуло, і по тілу наче пройшло електричним струмом.

— О-о-о! — вирвалось у нього. Він не думав, що так страшенно болітиме. — Пся крев! — лайнувся. — Цією сокиркою і мухи не вб’єш.