Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сер Патрік (кажучи далі). Я не проти того, щоб лишитись ще годин зо дві. Але ви не вдавайтесь до мене, бо я стомився від лікарської практики й нездатний заходитися вас лікувати. Ваше життя в руках ось цих джентльменів.

Ріджон. Але не в моїх. На моїх руках є вдосталь. Я не маю ні часу, ані засобів для цього випадку.

Сер Патрік. А що ви скажете, містере Валполе?

Валпол. Ну, що ж. Я візьмусь його лікувати. Мені байдуже. Я глибоко переконаний, що це зовсім не моральне захворювання, а тільки фізичне. Очевидно, є щось не нормальне в його мозку. Мабуть, це значить, що якісь болісні умови впливають на його спинний мозок. Це значить також, що щось не гаразд з кровообігом. Словом, для мене ясно, що він страждає від потайного отруєння крови яка майже напевне вбирає в себе неперетравлені тваринні речовини з червевидого паростка. Я виріжу паросток.

Луї (мінячись на виду). Цебто ви хочете зробити мені операцію? Уф! Ні, красно вам дякую!

Валпол. Не бійтесь: ви нічого не почуватимете. Звичайно, ви будете під анестезією. Це буде надзвичайно цікаво.

Луї. А! Коли це буде цікаво для вас і коли це не пошкодить, то інша справа. А скільки ж ви мені сплатите, що я дамся це зробити?

Валпол (обурено підскакуючи). Скільки сплачу? Що ви хочете цим сказати?

Луї. Що, невже ви сподіваєтесь порізати мене задарма, як ви собі гадаєте?

Валпол. Ви ж мені не платите за те, що пишете мій портрет задарма.

Луї. Ні; але, написавши його, я віддам його вам; і ви згодом можете його продати, можливо, що й удвоє дорожче, ніж заплатите мені. А я ж не можу продати свого червевидого паростка, коли ви його виріжете.

Валпол. Ріджоне, чи ви чули коли-небудь щось подібне? (До Луї). Ну, зоставайтесь зі своїм червевидим паростком, зі своєю туберкульозною легенею, з вашим хворим мозком: з мене досить. Хай не подумають, що я байдуже поставився до цього добродія.

Він повертається й сідає на свого стільця, дуже розгніваний.

Сер Патрік. Отже, лишається в нас один лікар, що не зрікаєтеся вас лікувати, містер Дюбеда. Тепер вам зостається не до кого іншого вдатись, як тільки до сера Ралфа Блумфілда Боннінґтона.

Валпол. На вашому місці, Б. Боннінґтоне, я й пари з вуст не випустив би за нього. Нехай йогоо забирають у Бромптонський шпиталь; там його не вилікують, але навчать добрих манер.

Б. Боннінґтон. Біда моя в тому, що я ніколи нездатний був сказати «ні» навіть найнегіднішим людям. До того ж мушу сказати, що не думаю, щоб у медичній практиці можна було б ставити питання про цінність життя, яке ми рятуємо. Подумайте про це, Ріджоне! Дозвольте й вашу увагу звернути на це, Педді! Не будьте лицеміром, Валполе!

Валпол (обурено). Я й не думав бути лицеміром.

Б. Боннінґтон. Гаразд. Тепер зважте на мою практику. Це практика, яку ви могли б, я гадаю, назвати практикою серед високофешенебельного суспільства, практика серед найкращих людей. Ви вимагаєте, щоб я поставив собі питання, чи мої пацієнти чим-небудь корисні для самих себе чи для кого іншого? Ну, коли б ви і вжили відомих мені наукових доводів, то мусили б скористатися з методи «reductio ad absurdum», і тоді б ви прийшли до такого висновку, що більшості із них, як висловився стисло мій приятель Дж. М. Баррі, краще померти. Краще померти! Але є, безперечно, й винятки. Так, наприклад, у нас існує відома соціально-демократична установа — двір, підтримуваний на громадські кошти від суспільства, яке ту установу любить і відчуває в ній потребу. Мої двірські пацієнти — люди відданої праці, що безсумнівно, з цього погляду задовольняють нашим вимогам. Ще я маю одного чи двох герцоґів, що, господарство в їхніх маєтках провадиться краще, ніж воно провадилось би в громадських руках. Але щодо більшости з них, то коли б я почав зважувати їхню вартість, то, без сумніву, висловився б, що їм краще померти. Коли вони справді помирають, я цю розраду, ледве замасковану, даю їхній родині. (Заколисаний речитативністю власного голосу, говорить далі дрімотніш і дрімотніш). Фактично, з того, що вони витрачають таку силу коштів на медичний догляд, не виходить, що я мушу марнотратити свій хист, хай який він є, підтримуючи їхнє здоров’я. Кінець кінцем, коли я маю й велику платню, то й витрачаю багато. Мої власні звички дуже прості: похідне ліжко, дві кімнати, пляшка вина, і я з того щасливий і вдоволений. Вимоги моєї власної дружби трохи більші; але навіть вона нарікає, що ми багато витрачаємо, тільки щоб задовольнити смаки пацієнтів, яких я лікую. Отже... е... е... (раптово схаменувшись). Я втратив нитку розмови. Ріджоне, про що пак я говорив?

Ріджон. Про Дюбеда.

Б. Боннінґтон. А так. Правда. Дякую. Звичайно, про Дюбеда. Отже, хто такий наш друг Дюбеда? Зіпсутий морально; непевний молодий чоловік з хистом до малювання.

Луї. Дякую! Не ворушіться, будь ласка.

Б. Боннінґтон. Тепер далі, що собою становлять більшість моїх пацієнтів? Зіпсуті й темні молоді люди без хисту до чого б не було. Коли б я почав міркувати про їхні заслуги, я мусив би три чверті з них покинути. Тим-то я взяв собі за правило на це все не зважати. Далі, як чесна людина, взявши собі це правило щодо платних пацієнтів, чи можу я зробити виняток для пацієнта, який не тільки мені не заплатить, — чого ймовірніш можна сподіватись, — ще й позичить. Ні! Я кажу: ні! Містере Дідбеда, до вашої моральної вдачі мені байдуже! Я дивлюся на все із суто наукового погляду. Для мене ви просто поле бою, на якому войовнича армія туберкульозних бацил змагається з охоронною силою фагоцитів. Давши обіцянку вашій дружині — а мій принцип є не ламати обіцянки — сприяти діяльності фагоцитів, я й буду їм сприяти. Ні за що інше я не беру відповідальности. (Виснажений, падає знову в крісло).

Сер Патрік. Ну, містере Дюбеда, сер Ралф був такий добрий, що взяв на себе обов’язок вас лікувати, а дві хвилини, що я обіцявся вам приділити, проминули; тому я мушу перепросити.

Встає.

Луї. А, будь ласка. В мене вже все готове. (Встає й показує свій ескіз). Прошу! Доки ви розмовляли, я працював. Що лишилось від вашого моралізування? Тільки трохи вуглекислоти, що зіпсувала повітря в кімнаті. А що лишилось від моєї праці? Маєте. Гляньте сюди. (Ріджон устає подивитись на малюнок).

Сер Патрік (сходить униз з естради). Що, це ви мене змалювали, молодий крутію?

Луї. Звичайно. А хіба що?

Сер Патрік (бере малюнок з його рук і похвально бурчить). Доволі добре. Ви не вважаєте, Коллі?

Ріджон. Так. Так гарно, що я хотів би придбати його.

Сер Патрік. Дякую, але я хотів би й сам його придбати. Що ви думаєте про це, Валполе?