Світло Парижа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але ми лише повернулися додому, й у вестибюлі Філіп став позаду, обхопив мене довкола талії так, що руки опинилися на роздутому від печива животі, і поцілував у потилицю. Я здригнулася й відступила.

— Послухай, Мадлен, щойно я заробив тонну грошей. Відсвяткуймо?!

— Я не в гуморі.

— Ти завжди не в гуморі, — пробурчав він, і я почервоніла від почуття провини. Коли ми познайомилися, я вважала Філіпа надзвичайно мужнім, але незабаром його вигляд став здаватися ідеальним, як у мармурової статуї, а жадання — тваринне й безособове — не спрямованим саме на мене. Міг збудити мене вночі, притискаючись, і я відчувала не збудження, а ображений шал, бо його жадання приходило хтозна-звідки, у темряві замість мене міг бути хтось інший. — Як ти збираєшся мати дітей, коли завжди перебуваєш не в гуморі?

Філіп почав безцільно вештатися по кухні, відчиняючи й зачиняючи дверцята шафок. Нарешті він голосно пихнув, зі стуком поставив на стійку келих з важким дном і налив собі щось випити.

Я й досі стояла в прохолодному вестибюлі, яким гуляли протяги, отже сягнула у гардеробну по светр, загорнулась у його м'яке тепло. Він пахнув мною: парфумами, забороненим морозивом, яке я їла, коли Філіпа вечорами не було вдома, і солдфлю, що лишився по моїй останній застуді.

— Ти ще не готовий мати дітей, — відповіла я. Діти були неслухняними й метушливими, Філіп не любив обидві ці риси, і коли з'являються діти, не можна бути найголовнішою особою в оточуючому тебе просторі, а це не подобалося йому найбільше.

— Це наступний крок. Якщо ти одружуєшся, мусиш мати дітей. У всіх наших знайомих вони є. Лише в нас немає. — Він різко ковтнув напій. Філіп, стурбований тим, що роблять інші, так боявся залишитися позаду.

— Саме тому ти зі мною одружився? Тому що це був твій наступний крок? — спитала я. Боліли ноги. Вислизнула з черевиків, розправивши пальці на холодній мармуровій підлозі, шукаючи полегшення.

— Не знаю. Настав час. Ми обоє стали старшими. Обидві наші родини хотіли цього.

— Добре. — Я розвернулася й пішла до вітальні. Усередині було темно, але крізь вікно я бачила вогні міста, що простягалися вдалину, спокійну чорноту води. Філіп зайшов за мною у кімнату і клацнув вимикачем, за мить єдине, що я бачила, були наші відбитки: мій, загорнутий у светр, мов боронилася від бурі, і позаду — його безлика фігура у дорогому костюмі і нетерплячий вигляд.

— Що ти хочеш, аби я сказав? Це наша проблема, Мадлен. Тобі нічого не подобається. Ти не буваєш щасливою.

— Ні, — відповіла я, вдивляючись у нас, відбитих у вікні, так, ніби дивилася якусь п'єсу. — Я не щаслива.

— Ти навіть не знаєш, як тобі поталанило, — він обернувся до мене, куточки вуст опущені, відхилився назад, проковтнувши лікер одним ковтком.

Поталанило. Я думала про те, як дні текли крізь пальці, минав нічим не заповнений час. Я не вважала щасливим життя, яке вибрала, але ніколи не хотіла такого. Кулаки були стиснуті, я відчувала дрож. Відганяла від себе гнів, розчарування, роздратування протягом років, і, здавалося, я більше не можу тримати їх у собі.

— Як мені поталанило, Філіпе? У чому? У тому, що я ніколи не можу робити те, що хочу? У тому, що ти завжди кажеш, що я груба, коли з'їдаю забагато кексів на мій день народження? У тому, що живу в цьому жахливому місці, де завжди мерзну? Це саме те, у чому мені поталанило?

Знала, що чимось ризикувала, будучи такою відвертою, але з розпачливою ретельною наполегливістю хотіла все це сказати. Хотіла носити одяг, який подобається саме мені, мати власні плани, хотіла працю, мої власні гроші, займатися живописом, хотіла будинок, не схожий на музей, міркувала, як потрапила до цього місця, де мала все й не мала нічого для мене насправді важливого.

Філіп саркастично посміхнувся, обернувся, налив собі ще. — Більшість жінок були б у захваті від такого життя. Дорогі обіди, красивий одяг, професійно оздоблений дім, успішний чоловік.

— Філіпе, я б теж була в захваті, коли б усе це мене цікавило. Однак не цікавить. Не мрію про вишукані ресторани, ні про одяг, ні про внутрішні декорації — усе це мені байдуже. — Я раптом замовкла, дихання пришвидшилося. Я не знала, що іще хотіла сказати про це, слова виривалися з мене, я була повна безнадійної, безглуздої люті, що передує безконтрольному плачу, який не міг сприяти вдумливій розмові.

— Тоді чому, — спитав Філіп з безсердечною відстороненістю, і очі його блищали, — ти й досі тут? Може, нам не треба більше хвилюватися? Просто розлучімося.

Глава друга

Марджі, 1919

Моя бабуся, Маргарет (Марджі) Пірс була видатною мрійницею, щойно навчившись писати, вона почала занотовувати історії, що розповідала самій собі. Іноді то були пригодницькі історії, але частіше — любовні оповідання. Йшлося в них про втечу, романтику, про майбутнє, яке, ймовірно, в неї буде. Про життя, яке вона хотіла прожити.

Так само, як я думала, що моє життя почнеться з весілля, бабуся уявляла початком свого життя дебют. До того моменту вона уявляла своє життя закритим бутоном дикої троянди, що чемно чекала ритуалу цвітіння, який би приніс їй усе, що вона вимріяла: романтичне кохання й красу, пригоди й мистецтво.

Звичайно, так не сталося. Коли б ми з бабусею подумали над цим, то зрозуміли би, що перший бал і весілля — поняття, протилежні свободі: вони замурували б нас у родинні й громадські клітки, з яких ми так прагнули вирватися. Але на той час здійснення наших мрій здавалося шансом бути вродливими, одного разу, і як могли ми знехтувати цим?

Перший бал Марджі відбувся вітряного, морозного грудневого дня у Вашингтоні, округ Колумбія. Було так зимно, що хмари втекли, лишивши ясне небо і зорі, що блищали на ньому в темряві. Тиждень тому вона приїхала додому на перші свої канікули з коледжу, де довгими місяцями занять уявляла, як нарешті зійде сходами готелю, зробить великий реверанс, й усе зміниться, почнеться.

Останнім часом від хвилювання в Марджі зник апетит, і кісточки ключиці чарівно стирчали, обличчя з високими вилицями було рум'яним. Намагалася шити, читати, аби швидше минув час, але не могла всидіти спокійно. Натомість знов і знов підбігала до вікон, дивилась на людей, що йшли тротуаром, опустивши голови, захищаючись від вітру. Погода змушувала поспішати, знайти прихисток, і, здавалося, усе прискорювалося, машини мчали, трамвай дзвенів, проїжджаючи поспіхом. Але коли вона відходила від вікна й дивилася на годинник, час ледве рухався.

Коли, нарешті, настала п'ята година, вона швидко побігла нагору, скинула денну сукню й одягла свій власний корсет і нижню спідницю, перш ніж увійшла її покоївка Неллі.

Сукня обгорнула її шелестом єдвабу й ароматом квітів. Неллі вклала до неї пелюстки троянд, поки вона висіла, і кілька з них випурхнули на підлогу, щойно руки Марджі слизнули у рукава. Сукня була зшита з білосніжного єдвабу й мала V-подібний широкий виріз. Незважаючи на пору року, рукава були короткі, тому вона одягла на руки довгі рукавички, у яких напевно спітніють руки. Але найголовнішою прикрасою сукні були троянди, що закривали ліф і спускалися до подолу, між ними ховалися нерозкриті бутони з зеленими листочками. Марджі здавалося, що сад прийшов у її життя.

Інші дівчата — старшокласниці й студентки коледжів — мали поклонників і навіть кавалерів, хоча Марджі ніколи не думала про щось таке. По-перше, батьки би заборонили, а по-друге, хто дивитиметься на її товсті щиколотки й широкі плечі, коли є такі дівчата, як Елізабет Табб або Люсина Спенсер, ніжні, з дитячою посмішкою Мері Пікфорд[15] і виразними очима Глорії Свенсон[16]. Однак цього вечора, повільно спускаючись сходами, вслухаючись у шелест єдвабу довкола нижньої спідниці, відчуваючи незнайому вагу діадеми на голові, вона подумала, що сьогодні варта того, щоб на неї дивилися. Ось вона, подумала, та ніч, коли починається її життя.

У готелі учасники балу чекали в холі. Деякі сукні, міркувала Марджі, були приголомшливі, сучасні, навіть недбалі, тканина вільно спадала, безперервно рухаючись, і робила фігуру хлопчачою, квадратною. Кравець запропонував Марджі подібну. — Це найновіша мода, — сказала жінка, показуючи сукню з тонкого атласу з накладним мереживом, широку і спадаючу.

[15] Мері Пікфорд (1892—1979) — американська актриса, продюсер і кіносценаристка.

[16] Глорія Свенсон (1899—1983) — американська актриса.