Світло Парижа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Елінор Браун

Світло Парижа

Глава перша

Мадлен, 1999

Я не мала наміру втратити себе. Насправді ніхто не має такого наміру. Ніхто навмисно не відпливає від твердого всепрощаючого якоря свого серця. Просто йдемо на компроміси, часто маленькі, приймаючи, здавалося б, незначні рішення, при цьому не розуміючи, як ці маленькі зміни додаються до чогось більшого, змінюючи нас самих на кращих або гірших, і от ми бачимо себе такими, якими зрештою стали.

Я завжди мала добрі наміри: хотіла зробити матір щасливою, згладити мою неврівноваженість, ні з ким не ворогувати, полегшити мій власний шлях. Однак, зрештою, створила життя, схоже на порцелянові фігурки, що мешкали в маминих китайських шафках: гладенькі, гарненькі, крихкі й порожні. На них можна було лише дивитися. Не торкатися.

Багато років тому я могла б назватися художницею. Дитиною малювала на кожній чистій поверхні, яку тільки бачила: включаючи, на смуток моєї матері, стіни, чарівно чисті титульні сторінки бібліотечних книжок, а також більше ніж кілька свіжо випрасуваних скатертин. У старших класах сиділа годинами в кімнаті мистецтва після уроків, доки промені сонця за склом ставали тоненькі, і учителька малювання делікатно клала руку мені на плече й казала, що час іти додому. Під постійними пахощами парфумів Anais Anais ховався запах фарби, а всі чисті місця моїх підручників вкривалися каракулями й малюнками. У вихідні я ховалася від маминих безкінечних докорів у підвалі нашого будинку, де установила мольберт і малювала, доки не стемніє й пальці не задерев'яніють, накладаючи фарби й змішуючи їх на палітрі, доводячи до безладно чорного.

Але я не малювала з того часу, як вийшла заміж. Тепер я водила годинами туристські групи галереями музею Стаблера, показувала на гарні неясні обриси імпресіоністів, соковиту чіткість романтиків, що не підлягає жодним правилам комбінації кольорів експресіоністів і абстракціоністів. Ми ходили кімнатами, і я звертала їхню увагу на зростання техніки малювання, вливання рух у рух, як злиття рік: той самий розмір, ті самі інструменти, і все ж такі різні на вигляд картини, у бажаннях, у душі. Не мало значення, скільки разів пояснювала це, було прекрасно до неймовірності, що Моне[1] творив свої м'які пасторалі за сто років до чудового хаосу фресок Джексона Поллока[2].

Цього майже вистачало.

Зазвичай Таніс приводила старших дітей, мала чотирьох синів-підлітків і нічого не боялася. Але вона кудись вийшла, інші лектори були зайняті, і координатор спитав, чи могла б я узяти групу. Мить вагалася: підлітки здавалися стривоженими й безконтрольними, розмахували руками, були дивно одягнені, поводилися незрозуміло між собою, — потім, нарешті, сказала, що я згодна. З нами була їхня вчителька, замовила одну з моїх улюблених екскурсій про художників і впливи.

Коли я зустріла їх у вестибюлі, одразу спитала їхні імена і хто їхній улюблений художник, до чого вони поставилися так, наче я випитую в них державні секрети. Учителька, міс Пайн, була молодою і стрункою, з волоссям, розпущеним по плечах, радше вузол, ніж кучері, ніби вона час від часу занурювала в нього пальці. Я й жінки, яких знала, носили тонкі облягаючі сукні з елегантними шаликами прийнятних м'яких кольорів, але міс Пайн була обгорнута в тканину кольору бойзенової ягоди, що була схожа радше на колекцію носових хусточок, сколотих булавкою, ніж на сукню. Можливо, вона носила також паси й браслети, бо дзвеніла, коли рухалася. А може, ховала під усіма цими обмотками кількох оленят, що відбилися від гурту.

— Давно вчителюєте? — спитала я, аби завести розмову, коли зупинилися вперше, очолюючи зграйку наших курчат, під ногами приємно порипувала підлога.

— Майже десять років, — відповіла міс Пайн, посміхаючись. Мабуть, на моєму обличчі відбивався жах, бо вона засміялася з легким підхрипуванням. Я усміхнулася у відповідь, аби почути цей сміх ще раз. — Вони не такі вже погані, чи не так?

Глянувши через плече на дітей, що брели під нашим наглядом угору широкими мармуровими східцями на другий поверх, я теж засміялась. — Не такі й погані. — Хлопці стрибали один довкола одного, наче пинбольні м'ячики, двоє дівчат ішли поряд, схиливши голови одна до одної з близькістю, можливою лише між підлітками. Кілька інших відійшли до краю східців, роздивлялися картини на стінах і скульптури на площадці.

— Якоюсь мірою я повторюю свій колишній досвід. Мені так і не вдалося приборкати старшокласників, коли я сама була у школі. Усі чотири роки в основному ховалась, намагаючись не привертати до себе уваги.

Міс Пайн махнула рукою, аби поправити свої паси. — З усіма нами так було. Запевняю, за учительським столом почуваєшся краще. До того ж робимо так, щоб їм було легше набути досвіду, позитивнішого, ніж наш.

— Добре. Леді й джентльмени, перша зупинка, — оголосила я, коли ми прийшли в зал Ренесансу. Я обернулась, щоб подивитись їм в обличчя, ляснула в долоні й одразу про це пошкодувала. Я не була тією серйозною особою, що застосовує суворий стиль спілкування й одним оплеском у долоні може привернути до себе увагу: — Що ви знаєте про мистецтво епохи Відродження, розкажіть мені!

Школярі, що з ентузіазмом перемовлялись коли ми йшли, обрали саме цю мить, щоб похмуро замовкнути. Учні молодших класів здавались майже брутальними у своєму бажанні говорити, тягнучи руки, спрямовуючи своє тіло в повітря, наче маріонетки, яких тягнуть за мотузки. Однак, ці старшокласники ховались за апатичну легкість підлітків, але не могли приховати за нею блиску очей, крутили в пальцях олівці, смикали краї блокнотів. Я була певна, що картини Ренесансу їх захоплять, усі ці голі люди з ніжною шкірою, з тактовним прикриттям долонями або листками, однак, вони розглядали їх з чемною цікавістю.

— Отже, продовжимо, я на цілий день забрала вас зі школи, і найменше, що ви можете для мене зробити, — відповідати на мої запитання.

Міс Пайн і кілька її учнів гигикнули. Еліза, дівчина з двома довгими каштановими косами у футболці з вилинялим «Криком» Едварда Мунка[3] підняла руку. Вона трохи нагадувала мене в її віці: розсип прищів на лобі, кучерики, що вибивалися з кіс, міцне, опецькувате тіло. Між пальців вона тримала пензель, мабуть, на випадок надзвичайної потреби щось намалювати. Захотілося обійняти її.

— Моя рятівнице! — промовила я радісно. — Заради усіх святих, говоріть, моя пані!

Еліза зашарілась, її товариші обернулися, щоб на неї подивитися, але коли вона заговорила, голос був чіткий і гучний, упевнений. Або настільки впевнений, наскільки він може бути в дівчини-підлітка. Зробився високим, задзвенів у питальній інтонації. — Їх насправді цікавило типу античне мистецтво? Типу, греки?

— А також римляни, — відповіла я. Я так розхвилювалась, що хтось заговорив, що, може, промовила це надто голосно, бо хлопець із волоссям, зачесаним так, що, здавалося, він стояв у тунелі на вітру, відступив назад. Прочистила горло й продовжувала з меншим захопленням стриманим голосом, який уживала більшу частину свого життя, коли говорила про те, що мене зовсім не цікавить. — Вони були в захваті від греко-римської культури, її вплив ви можете бачити всюди. Візьмімо, наприклад, цю картину. — Я показала на картину італійського художника. — Бачите скульптури, що біжать нагорі будинку, на задньому плані?

Діти нахилилися вперед, і я стримала усмішку. Все-таки їм було цікаво. Треба було лише пробити їхню поверхневу байдужість і знайти під нею справжніх людей.

Заговорив Лем:

— Це схоже на фрески Парфенона[4].

— Схоже, чи не так? — відповіла я. — І це не випадково. Вони намагалися оживити мистецтво, продовжували шукати кульмінації досягнень художників і знайшли її у класичному мистецтві.

— Отже, копіювали? — спитала маленька худенька дівчинка. Забула її ім'я. Коли вона знайомилася зі мною, я дивувалася, якою маленькою й незахищеною та здається, наче тінь, що її власник лишає позаду.

— Це не копіювання, — зневажливо зронив хлопчик на ім'я Хантер. — Якби натхнення. — Дівчинка-тінь опустила підборіддя, ще більше занурюючись у себе, і мені захотілося стати їй на допомогу. Хантер був гарний, і те, що він не докладав жодних зусиль для цього, трохи дратувало. Його обличчя було ніжне й по-дівочому вродливе. Судячи з того, як решта гуртувалися довкола нього, він був центром соціального сузір'я.

[1] Клод Моне (1840—1926) — французький художник, засновник імпресіонізму. Тут і далі прим. перекладача.

[2] Джексон Поллок (1912—1956) — американський художник, що працював у стилі абстрактного імпресіонізму.

[3] Йдеться про картину норвезького художника-експресіоніста Едварда Мунка.

[4] Парфенон — храм богині Афіни, побудований у 447 році до н. е.