Світло Парижа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На щастя, міс Пайн утрутилася раніше від мене. — Заспокойся, Хантере, — сказала вона тихо, і я помітила, що інші учні почали рухатися, Хантер трохи знітився, дівчинка-тінь глянула вгору з-під вій, у декого на обличчях з'явилося щось на зразок полегшення. У думці поставила міс Пайн «відмінно». Цілком слушне питання моралі, коли починають просторікувати про плагіат.

— І саме про це ми сьогодні поговоримо, еге ж? Звідки художники беруть свої ідеї, техніку, стилі? — спитала я.

— Один від одного, — відповіла Еліза, махаючи мені пензлем.

— Правильно, — сказала я. — Чому б нам не піти й не подивитися неокласиків[5], можливо, ми знайдемо там ще більше прикладів.

У залі неокласиків наша бесіда стала жвавішою, мені вдалося втягти учнів у розмову про римлян, очевидно тому, що я згадала про воміторії[6]. Доказ, що ніхто не просувається вперед після тринадцятирічного віку, і коли зображення голих не допомагає, його може змінити грубий гумор.

Коли учні вичерпали свій досить вражаючий репертуар іскристих жартів, я дозволила їм трохи повештатися по кімнаті. Дехто шалено малював, і в мене свербіли руки, коли я спостерігала за ними. Зникла сором'язлива боязкість, яка перед тим володіла ними, і на волю вирвалася завзятість учнів початкової школи. Багато років тому я була схожою на них у своєму прагненні творити, не могла утримати руки в спокої.

Я притулилася до стіни. Міс Пайн підійшла й стала обік мене. — У всякому разі, — сказала, продовжуючи розмову так, наче вона ні на секунду не переривалася, — учителювання — найкращий спосіб бути в контакті з моєю власною творчістю. Учу їх творити, і була би брехункою, коли б не робила цього сама. А ви? Ви теж художниця?

— Ні-ні, тобто я вчилася малювання в школі, але, ну, це було не по-справжньому, — з поспіхом відповіла я, щоб вона не подумала неправильно.

— Невже? — Вона звела світлі брови. — Але ж ви так пристрасно про це говорите! Мені здалося…

Затамовуючи тугу, що завжди піднімалася в серці, коли йшлося про живопис, я похитала головою. — Хотіла бути художницею, але… Просто переросла це.

Важко було сказати правду, особливо міс Пайн із її щирим дзвоном прикрас, з її добрим гарячим серцем, відданим цим дітям, їхнім сором'язливим очам. То був гендель, на який я погодилася. Знала, що Філіп, не маючи ні на крихту смаку, одружився зі мною частково до певної міри тому, що розумілася на живописі, але мені було дозволено лише наблизитися до нього у найнеобхідніших випадках, коли це надавало моєму чоловікові кращого вигляду. Могла відвідувати ділерів, сперечатися про картини для його офісу чи кондомініуму[7], які купувалися в залежності від площі приміщення і потреби вразити або залякати того, хто на них дивився, ніж від їхньої мистецької цінності. Я могла добровільно проводити тут екскурсії, але не могла займатися живописом сама.

— Живопис — це не те, що можна перерости тільки тому, що ви вже не підліток. Його не можна розлюбити, як ви перестали, скажімо, любити вашого ідола шкільних років.

Я притиснула руку до серця, імітуючи жах. — Навіть не жартуйте про це. Адже ваша професія — опікуватися мріями підлітків.

— Неофіційно, але, сподіваюся, роблю це. Розумієте, коли б я була вашою вчителькою, ви б не кинули малювати.

— О, а хто б у такому разі виконував рекламну працю із залучення апатичних підлітків до шедеврів Рембрандта[8]? — спитала.

— Гадаю, хтось би заповнив цей пропуск. Я не висміюю вашу працю. Адже ви волонтер, чи не так?

— Так, — відповіла я, не будучи впевненою, що волонтерство може збільшити враження від моєї діяльності. Річ у тім, що я працювала безкоштовно, претендуючи на схильність до альтруїзму, а не тому, що знудилася до сліз від Чиказького жіночого клубу й беззмістовних корпоративних вечірок, на які Філіп наполегливо брав мене з собою.

Проведення екскурсій внесло в моє життя певний дискомфорт, як і будь-яке інше заняття, воно примусило мене виконувати інші обов'язки. Коли оповідала тур групам, говорила про техніку, про світлотінь і пропорцію, про різницю між живописом і графікою, кракелюри[9] з досвідченістю вченого, але не казала ніколи, що живопис означає для мене. Ніколи не розповідала, що бачити картину вперше — бачити по-справжньому, — є дивним натхненням. Коли я занурюю погляд у картину, відчуваю, що все змінилося й не буде більше таким, як раніше. Кольори здаються жвавішими, лінії та краї предметів більш різкими; і я закохуюся у світ та його красу, — трагедії й кохання, в історії, що відбиваються на обличчях перехожих, у блиск мокрого тротуару, чи у листочки, що показують вітру свої бліді животики перед бурею. Я готова розплакатися над розбитою яєчною шкаралупою під пташиним гніздом, над самим гніздом із його зубчастими берегами і птахом усередині, що от-от злетить.

Коли ми закінчили екскурсію, міс Пайн дозволила учням поблукати довкола — зробити замальовки, а не бігти до крамниці подарунків або кав'ярні. Кілька з них повернулися до залів Ренесансу (гадаю, голі груди Венери були варті того, щоб до них повернутися), інші насолоджувалися вібруючою красою імпресіоністів.

— Послухайте, — сказала міс Пайн, повернувшись і простягаючи мені поштову картку із зігнутими від того, що лежала в сумці, краями. — Якщо ви зміните свою думку й захочете зустрітися з підлітком, що лишився у вашій душі, я веду клас живопису у наступні вихідні в новій студії в Бактауні. Починаємо сьогодні. Можете прийти.

Дивлячись на картку, буцімто на двері в нову Нарнію[10], я уявила: яскрава студія, пахощі фарб і полотен, вагу пензля, що зручно лежить у пальцях — нове й знайоме.

— Це дуже ґречно з вашого боку, — я сковзнула в той безбарвний, байдужий голос, що був мені панциром, — але маю інші плани. — Сьогодні ввечері я мала бути присутньою на одному з обідів Філіпа, а завтра збиралася відвідати матір. Нічого з цього я не хотіла робити, краще провела би час у класі живопису, але моє життя було обтяжене обов'язками і майже геть вільне від того, чого я хотіла сама.

Вона здвигнула плечима. — Тоді іншим разом. Мій номер телефону тут. — Вона показала униз картки. І я побачила смужку засохлої фарби в неї на пальці — настільки знайома картинка, що збентежила мене. Це її рука чи моя, тільки десять років тому? — Жодного тиску. Просто розвага.

— Дякую, — сказала я, знаючи, що ніколи не прийду до неї. Я знала, що цю частину моєї душі мушу тримати далеко у глибині, але здивувалася, що знання це було таким болючим і пекучим, наче прийшло до мене зараз, а не багато років тому.

Коли учні й міс Пайн пішли, я з'їла кілька тістечок у кімнаті для персоналу, засуваючи їх до рота так швидко, що шкрябали язик, потім зібрала свої речі й пішла додому. Час від часу я ходила іншою дорогою, аби пройти повз галереї, де завжди можна було побачити щось хвилююче, нешанобливе й бентежне, але сьогодні мені треба було зустрітися з Філіпом. Він безуспішно намагався укласти договір з розробником на ім'я Тедді Стоктон, і це означало, що я приречена цілий вечір підтримувати невимушену бесіду з дружиною Тедді, Дімпі, та з дружинами інших гостей.

Удома я зупинилась перед дверима. Останнім часом я перебувала у стані незрозумілої «чорної» надії, що мій чоловік не повернеться додому.

Нічого поганого я йому не бажала. Лише хотіла, щоб він пішов. Він міг вислизнути крізь мишачу нірку або зникнути у колі стоячих каменів[11]. Або одного дня вирішив би, що з нього досить, і майнув на Карибські острови з кимось іншим, без мене. Я би зичила йому всього найкращого, чесно. Спакувала б речі й відіслала йому, з тюбиком крему для засмаги на додаток, написала би листа з найкращими побажаннями. Охайного, байдужого листа, нікого не звинувачуючи.

Я не замислювалася, що стояло за такими думками. Так довго стримувалася, ковтаючи небажані почуття, що навіть не спадало на думку, що періодичні фантазії про зникнення мого чоловіка свідчать про якийсь жахливий розлад.

Але, звичайно, не було жодного магічного кам'яного кола й жодних карибських островів, бо коли я відчинила двері, він стояв на кухні, недбало проглядаючи електронну пошту. Вигляд, утім, мав звичний, наче позував для фотографії у якомусь каталозі.

Філіп був старшим від мене, він балансував на лезі між сорока й п'ятдесятьма, але був із тих чоловіків, яким старший вік надає кращого вигляду. Менш гарний, але мужніший, як кінозірка або оглядач новин. Оскільки я не цікавилася пластичною хірургією, то вважала, що різниця між нашою привабливістю зростатиме, аж доки я вкриюся зморшками, висохну й посивію, стану схожою на стару тітоньку, а він набуде імпозантності щедрого благодійника.

[5] Неокласики — художники, які вважали, що існують сталі цінності й постулати, на які мусить опиратися мистецтво. Вони прагнули протиставити догмати вічного реальному мистецтву, яке таких цінностей не має. Одними з яскравих представників стилю є Франсуа Піко, Луї Лагране, Огюст Кудер та ін.

[6] Воміторій — прибудова до їдальні у давньоримському домі, де можна було позбавитися зайвої їжі; прохід позаду давньоримського або давньогрецького стадіону чи амфітеатру, через який багато людей могли швидко вийти з даного місця, будувався для збереження безпеки глядачів.

[7] Кондомініум (розм. кондо) — кооперативний житловий будинок, у якому квартири належать власникам як приватна власність.

[8] Рембрандт ван Рейн (1606—1669) — голландський художник, гравер, один з найславетніших представників золотого віку голландського живопису.

[9] Кракелюр — тріщина фарбового шару або лаку в творі живопису або будь-якому іншому лако-фарбовому покритті, наприклад, на старих автомобілях.

[10] Нарнія (Narnia) — фентезійний світ, створений англо-ірландським письменником Клайвом Стейплзом Льюїсом, місце дії персонажів серії романів під загальною назвою «Хроніки Нарнії».

[11] Коло стоячих каменів — пам'ятники у Шотландії, споруджені 10 000 років тому, за однією з гіпотез археологів, використовувалися для здійснення релігійних обрядів.