Світло Парижа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Занадто швидко для чого? Коли б ти тут піклувалася про все це, ти б так не говорила. Чому минулого тижня електропроводка у вітальні цілком вийшла з ладу?

Мати кинулася плакатися про те, як важко було знайти електрика, і я зупинила її, намагаючись опанувати власні емоції. Я вже багато років не мешкала в батьківському домі. Раз на рік відвідувала його, весь час протягом відвідин сварилася з матір'ю й спотикалася об антикварні меблі, які наче чатували на мене в кутах, щоб мене здивувати. Я не мала жодних особливих почуттів щодо цього будинку, але тоді він здався мені найважливішим місцем на світі, наче був пам'ятником, приреченим до руйнації, на місці якого виникне торговий центр.

— Мамо, ти прожила в цьому домі понад п'ятдесят років! Як ти можеш його продати?

— Не кричи, Мадлен! — Мати почала махати руками в повітрі, і її тонкі пальці балерини відштовхували мене. — Я маю на це право!

— Я не кричу, — відповіла я, хоча насправді кричала.

— Я запросила Шарон, хочу показати їй будинок, коли не припиниш свою довгу істерику й не заважатимеш нам.

— Навряд чи це можна назвати істерикою, — заперечила я, і це, принаймні, було правдою.

Відразу у проймі дверей з'явилась Шарон, і мати кинулась до неї, наче вона була єдиним порятунком, а може й насправді була, з усіх причин. Обидві рушили у вітальню, і я пішла за ними, перш за все тому, що не знала, як учинити інакше. Коли мати водила Шарон, наче по виставці будинків, робила фотографії та щось занотовувала, я спробувала подивитися на дім очима когось іншого. Чула голос Шарон, що складала колосальний перелік того, що мати мусить відремонтувати, змінити або відновити. Я більше не могла слухати тієї розмови.

Батьківський будинок був завжди місцем показу, це був радше музей чи сховище родинного спадку, ніж дім. Дитиною я хотіла торкнутися всього, перш за все тому, що це заборонялось, а ще тому, що все було гарне. Витончені кістяні китайські чайні чашки, що застосовувалися на чайних церемоніях, витончені порцелянові фігурки, які могла розставляти й пересувати, розповідаючи історії, що роїлися в моїй голові (я була єдиною дитиною немолодих батьків і почувалася зовсім самотньою), по антикварних меблях хотілося лазити, бруднитися об срібло, загортатися у бездоганно випрасувані ручної роботи скатерті, робити з них костюми: нареченої, шейха, грецької богині, учасниці королівського балу.

Коли я була дитиною, батьки мали кількох слуг: кухаря, покоївку, економку, садівника, випадкового вчителя танців, зазвичай будівника й хатнього майстра. «Мати допомогу» звучало старомодно й поблажливо, але, дивлячись, у якому стані зараз був будинок, я зрозуміла. Наш дім будувався для великої родини з багатьма гістьми. Обстановка походила з іншого часу, коли винаймався повний штат, аби безкінечно витирати пил, чистити срібло, що окислювалося без догляду, прасувати скатерті й серветки. І мати була постійно зайнята. Можна сміятися над леді, що подають на обід усе що захочете, і це було моєю улюбленою розвагою, але праця моєї матері мала значення. Вона зібрала й внесла буквально мільйони доларів на благодійність. І це було набагато важливішим, ніж чищення пилососом.

Я віднесла валізу нагору й поставила в мою колишню спальню, спостерігаючи, як Шарон знов щось занотовувала, коли я це робила. Імовірно, ретельно записувала: «Мадлен слід прибрати свою валізу, а не лишати на підлозі».

— Можна піднятися на горище? — спитала Шарон.

— Там не прибрано, — відповіла мати. Вона потягнула за ручку дверей, але ті набрякли від тепла й не відчинялися.

— Дай я, — втрутилася я. Потягнула дужче, і двері з грюкотом відчинилися, застогнавши, немов висловили своє незадоволення. Назовні вирвався запах плісняви й задухи. — Ходімо, — сказала я, наче керувала пограбуванням банку.

Сходи були такими вузькими, що доводилося йти на п'ятах, бо тільки вони вміщувалися на сходинці. Коли була маленькою, горище було моїм улюбленим місцем у будинку, простором для пошуку багатьох таємниць і створення сотень історій. Вішак для суконь, на якому у целофанових мішках висів старий мамин одяг, у тому числі її весільна сукня, делікатно жовкнучи в мовчанні, а також чимало старомодного одягу, у який я могла вбиратися годинами. Ящики і скрині з уламками родинного корабля, загадкові предмети минулих часів: виделки для креветок, сільниці, рулони промокального паперу, воскові печатки з монограмами, купи світлин незнайомих предків, випадковий уламок розбитої прикраси, який, зазвичай, засовувала у волосся, — і коли я спускалася до обіду, у мене був такий вигляд, наче на моїй голові сорока щойно збудувала своє яскраве гніздо.

— Можемо виставити його як ігрову кімнату, — запропонувала Шарон, здолавши останню сходинку і ніби почувши мої спогади. Могла уявити її думки: вишикувані біля стін ящики з іграшками, рожевий пластмасовий замок, трохи заплямований килим. І мені захотілося захистити простоту горища. Воно завжди було для мене ігровою кімнатою зі старою рипучою дерев'яною підлогою, запорошеними коробками від капелюхів і скринями. Поки мати й Шарон обговорювали кондиціонери й меблі від «Pottery Barn»[24], я сіла біля одного з вікон і дивилася на двір, де проводила стільки вечорів, коли була маленькою. Не могла пригадати, чи було колись так тепло, але зараз було саме так, піт укривав чоло, і я підняла руку, щоб його витерти.

У сусідньому ресторані було відчинено на час ланчу. Я бачила людей, що сиділи на ганку, туди-сюди сновигали офіціанти. Двір довкола було перетворено на вузенькі стежки між грядками, аби зручніше було ходити. Був лише початок сезону, але там уже росли овочі, поруч з грядкою з помідорами я бачила грядку зелені поблизу протилежного паркану, ряди полуниць, стебла гарбуза, що вилізали за грядки. А поруч рівні ряди латуку, що розцвітали, як весільні букети. У животі в мене забурчало. Незабаром піду туди обідати. Ніколи не належала до тих, у кого апетит зменшується під тиском стресу або смутку. Навпаки, кількість з'їдених хрумких печив зростала прямо пропорційно емоційному сум'яттю.

Коли я відвернулася від вікна, мати з Шарон спустилися вниз і попрямували до підвалу. Роззирнувшись на горищі, я уявила, як перебираю усе це, спаковую, щось відсилаю до аукціону, щось на смітник, і відчула смертельну тугу, наче прощалася навіки з частиною себе, до якої ніколи не повернуся.

Переді мною була низька маленька скриня. Схилившись, я відкрила її і знайшла згорток вицвілої тканини і дерев'яну коробку, кришка якої висувалася, а під нею лежали камінці, врятовані чиєюсь цікавою рукою від спокійного плину води вічність тому. Під коробкою — футляр від акордеону, повний фінансових паперів, купка конвертів, зв'язаних так туго, що гумова стрічка впилася у середину вгорі й унизу, купа книжок, кілька товстих зошитів із сухими жовтими обкладинками. Взявши один з них, перегорнула сторінки. Там була суміш усякого: список одягу для молодої дівчини, кілька віршів, чернетка листа цієї дівчини до матері з багатьма закресленнями й знаками оклику, поквапно намальованим календарем і кількома бездумними каракулями. Гортала, посміхаючись, гадаючи, що то міг бути щоденник якоїсь дівчини з давніх часів. Коли уявити замість снікерсів і короткого одягу ніжні спідниці й рукавички, може здатися, що він написаний сьогодні, але дати, що вистрибували зі сторінок, оповідали мені: його було написано в тисячу дев'ятсот чотирнадцятому році. Перегорнула назад до обкладинки, де сміливим (не завжди вдало) поетичним почерком було виведене ім'я й дівоче прізвище моєї бабусі, Маргарет Брук Пірс.

Відклавши зошита, я дістала зі скрині другий. Він був заведений кількома роками пізніше: у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому. Був більше схожий на щоденник, ніж перший, хоча й зустрічалися відхилення у звичайність: сторінки про додатки до бюджету підлітка, список дівочих імен і коледжів, де навчалися (відчула укол задоволення від цього: тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік і цілий випускний клас дівчат — лише тринадцять, і все-таки — кожна з них поступила до коледжу).

Двома тижнями пізніше:

Дивно читати нотатки й думати, що їх написала моя бабуся. Вона померла, коли мені було дванадцять, отже, для мене була лише бабусею, старою, висохлою, надто офіційною. Не можу поєднати цю жінку з дівчиною, правдивою, дурненькою й молодою. Цей щоденник міг бути моїм, з усіма наріканнями на матір і надлишком цукру.

У животі знов забурчало. Важко й наполегливо, на чолі знов з'явилися намистинки поту. Час іти. Перевірю, чи Шарон ще не задушила матір, а потім подумаю, що робити далі. Почала складати знов листи й книги в скриню і раптом зупинилась. Хвилювалася вранці й забула покласти книгу, а ці будуть більш ніж найкращою розвагою. Може, знайду щось таке, що зв'язувало би мене з матір'ю. Зібравши пакет листів і купу книг і зошитів, я з повними руками почала спускатися сходами.

У спальні я кинула все це на ліжко й пішла змивати з себе дорожній пил і пил горища. Коли сушила руки, обручка слизнула у рушник, і я натягнула її знов, уважно роздивляючись. Кілька місяців тому її почистили, коли я ходила до Tiffany[26] купити подарунок одній з Філіпових племінниць (я не розуміла, навіщо п'ятирічній дівчині подарунок від Tiffany, але так було заведено в родині Спенсерів), і обручка блищала в світлі, а свідчення багаторічного шкрябання, биття й натисків були майже не видні.

Під камінцем застрягла темно-синя нитка від рушника. Я витягла її, але вона застрягла з другого боку, лишивши синю пушинку на зубчиках. Я намагалася витягти її, і в мені підіймалося роздратування, відганяючи болісний, всотуючий страх, що гніздився в грудях ще раніше. Чому Філіп виявився неправильною партією? Чим іще, крім правдивості, я завинила, визнавши, що я нещасна і між нами щось зламалося.

На підставці стояла маленька китайська тарілочка, і поклала в неї обручку, із задоволенням закривши кришку. Тепер я не бачитиму цю бавовняну пушинку, що псує її досконалість. Зовсім про неї не думатиму. І нітрохи не звертатиму уваги на те, що її бракує на моєму пальці.

Глава четверта

Марджі, 1924

Через п'ять років після свого дебюту моя бабуся сиділа в салоні, їй було двадцять чотири роки, і вона погодилася лишитися старою дівою. Два роки тому вона закінчила коледж, а зараз розгубилася.

— Про що ти думаєш, Марджі? — спитала мати. — Половину зробила неправильного кольору.

Марджі підняла п'яльці й придивилася. — Диявол! — сказала вона. — З цього жодної користі. Від самого початку було негарне.

[24] Pottery Barn — мережа меблевих магазинів, популярна у США.

[26] Tiffany — ювелірна американська компанія, заснована у 1837 році.