Світло Парижа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти запізнилася, — зауважив він, поки я, поклавши дамську сумочку, діставала светр, який завжди тримала в кімнаті для верхнього одягу. Вікна від підлоги до стелі, що дозволяли сісти на незручній канапці й безкінечно насолоджуватися краєвидом озера Мічиган, я твердо впевнена, були причиною того, що в нашому домі завжди було прохолодно. Коли я поверталась додому, навіть улітку завжди прослизала у цей светр. Завжди надягала шкарпетки й капці і, виходячи з душа, якомога швидше загорталася в рушник і халат, вода замерзала на шкірі крижаними кульками.

— Вибач, — відповіла я стримано, проходячи повз нього у вітальню. Віддавна не цілувалися при зустрічі чи прощанні. Ніколи не були парочкою на показ. Філіпа надто турбувало, що подумають інші, а я так боялася навіть після заміжжя бути відштовхнутою. Але тепер він навіть не притискав вуст до мого лоба, коли розходилися вранці й поверталися ввечері. Ми мусили показувати світові, що втрутився у наше приватне життя, зовнішню холодність чужинців, які зустрілися на коктейльній вечірці, впевнені, що зустрічалися раніше, і кидали зацікавлені погляди один на одного через кімнату. Чи ми не знайомі від… чи ми колись не…

Зібравши пошту, він притиснув її до кухонної чорної гранітної стійки, де не було жодної брудної плями. — Поспіши і надінь те чорне плаття, у якому ти була на акції із заснування бібліотеки. У тебе такий вигляд, наче ти забагато їла сьогодні.

Я глянула на сіру сукню, у якій була в музеї, намагаючись помітити зрадницькі крихти печива. Може, з'їла я і забагато, але навряд чи набрала зайвої ваги цього пополудня. І знов Філіп довідався, що з'їла те, що не слід було. Він був як добре одягнений бладхаунд[12], і коли я їла щось інше, ніж моркву, весь час шпиняв мене за це, навіть коли я ретельно перевіряла мої блузи, відшукувала сліди цукрової пудри, перш ніж іти додому.

— Добре, — відповіла я, проходячи у спальню, щоб одягнути чорну сукню. Протест був би марним зусиллям. Легше було їсти те, що він казав, одягати те, що він хотів, діяти так, як йому здавалось, я мала би. У цьому він був схожий на мою матір, але коли б вони змагалися між собою, ніколи б не переміг. У Філіпа було чимало способів досягти бажаного, мама ж могла вбити своїми канапками ба навіть просто добротою.

Я вдягла призначену мені сукню, а також черевики на високих підборах, які стискали пальці. У шлунку крутило й боліло, однак у ванній не було протикислотних пігулок. Перебравши купу сумочок на нічному столику, знайшла нарешті кілька пігулок у гардеробі й кинула до рота, витерла руки об сукню й повернулася до вітальні.

— Уже готова до виходу, — оголосила я, вішаючи светр у гардероб для верхнього одягу.

Філіп, що саме нетерпляче переключав канали, вимкнув телевізор і глянув на мене. — Що це в тебе на сукні?

Я глянула вниз, побачила крейдяні відбитки пальців. — Знаєш, якраз досліджувала місце злочину.

Навіть не посміхнувся. Зітхнув і потер очі. — Просто почисть її, Мадлен. Ми вже запізнюємось.

— Не люблю пропускати розмови з Дімпі, — сказала я. Потім пішла до кухні, намочила рушник і промокала ним пил, поки той не зник. Кинувши вогкий рушник на стійку, голосно зітхнула — це було моїм єдиним проявом пасивного опору, демонстрації Філіпові, що я не хочу йти на цей обід. Не хотіла робити вигляд, що цікавлюся станом інвестицій і розвитку, не хотіла розмовляти з дружинами. Ненавиділа, що ми вічно були на околиці. Цього разу було гірше, ніж завжди, бо натомість я могла би бути з міс Пайн. Могла б малювати, а по тому з'їсти сандвіч зі стеком, якого, напевне, немає в моїй дієті, і який, з більшою певністю, міг бути смачним, і до біса Філіпів гострий нюх.

Натомість пішли у «Дванадцять», де подавали модні коктейлі, маленькі, вишукані порції на великих тарелях, і офіціанти, такі уважні, що, здавалося, маю прикрити протекційно рукою мій благенький обід, щоб його, бува, не змели, коли зупинюся перевести дух.

— Мадлен, приві-і-і-т! — заревіла Дімпі Стоктон до мене. Ми бачилися лише кілька днів тому у Жіночому клубі, не були близькими подругами, але, судячи з вистави, яку презентувала, ми опинилися разом після війни.

— Привіт, Дімбі, — сказала я після того, як вона зронила два холодних напарфумованих цілунки мені на щоки. Вигляд у неї був, як у жінки на ім'я Дімпі Стоктон, з неймовірно тугим ліфтингом обличчя й коктейльними перснями, що були більш загрозливими, ніж стиснуті кулаки.

— Гадала, що побачу вас на зборах ради історичного товариства сьогодні, — промовила вона, і в її голосі почулося дивне роздратування.

— Ой, по п'ятницях зазвичай читаю сиротам, — відповіла вона урочисто.

— Так добре? Ви завжди робите корисні справи у громаді. — Дімпі погладила мене по руці. Схилила голову до неї. Наскільки віддалена вона від дійсності? Життя — це не мюзикл «Енні»[13]. Не можна просто прийти до притулку й, не викликаючи підозри, зігнати дітей на читання історій. Але Дімпі пливе щаслива у потоці. — Ви пропустили страшну суперечку, — промовляє, відкидає голову назад і пригощає мене історією драматичного вибору теми до щорічного свята.

Я кивала всьому, про що розповідала Дімпі, спостерігаючи, як Філіп обходить довкола столу, радісно потискаючи руки. Посмішка Філіпа була засліплююча, вона нагадувала мені, яким чарівним він був, коли ми вперше зустрілися, як я цінила його увагу, вона надавала мені усвідомлення, що є в моїй душі щось гарне, зрештою, особливе.

З часом він усе рідше й рідше ставився до мене так, переносячи увагу на людей, від яких чогось потребував, на людей, які не присягалися провести з ним усе своє життя. Тепер розумію, що його харизма — лицедійство, яке він міг умикати й вимикати згідно зі своїм бажанням, але й досі пам'ятаю, як почувалася у світлі його сонячної посмішки і як холодно ставало без неї.

До зустрічі з Філіпом я очікувала одруження, і тоді, як здавалося, почнеться моє справжнє життя. Тим часом дівчата, з якими учащала до школи, знайшли ідеальних чоловіків і мали ідеальних дітей, я ж ходила на побачення з синами й онуками жінок з кантрі-клубу[14], які влаштовувала мама. Мені ніколи не вдавалося затримати їхню увагу більше ніж на кілька побачень (щоправда, коли бути справедливою, вони затримували мою увагу не більше ніж на кілька хвилин). Жила сама й працювала у відділі випускників школи Магнолія Кантрі Дей, у тій самій школі, де я колись навчалася, писала делікатно-розпачливі прохання про створення благодійних фондів, що спричинили парад подій, на який навіть я не хотіла йти. Я малювала, читала, і так минали роки, аж доки я не підняла очі вгору й побачила, що мені майже тридцять і ніхто досі мене не вибрав.

Цікавість до мене Філіпа була полегшенням. Нарешті не буду єдиною одиначкою на зустрічах однокласників. Нарешті зможу втішити маму. Нарешті матиму доказ, що хтось може вважати мене вродливою, хтось вважатиме мене достатньою, вартою одруження з ним. Носила свою обручку, отриману на заручинах, як охоронний знак від чиїхось сумнівів і жалю, а скоріше від моїх власних.

Мама була в захваті від Філіпового родоводу. Його пращури, один по одному, заробили на торгівлі нерухомості, і тепер чоловіки в родині заробляли гроші, жінки їх витрачали, порядок, який здавався мені гнітючим з численних причин. Одружившись, зрозуміла, що не все так гладко. Після смерті батька родинний бізнес у галузі нерухомості перебував у стані кризи, яка загрожувала позбавленням засобів до існування численних кузин і швагерів, і лише завдяки кільком ризикованим справам і терплячим інвесторам, включаючи мого батька, корабель було поставлено на правильний курс і кожен знов міг повернутися до закупів у блаженному невіданні.

Чи питала, чому він досі не одружився? Ну звичайно! Мені було майже тридцять, і я була самотньою і, правду кажучи, такою могла лишитися до самої своєї смерті, Філіпові було тридцять п'ять, що для чоловіка не є проблемним віком, але він був досить старим для того, щоб хтось зводив брову з подиву. Він розповідав, що був заручений і вона розбила йому серце, і що він не міг отямитися. Гадаю, поки не зустрів мене.

Але я знала, чому він одружився саме зі мною. Тому що я зі шкіри лізла, аби сподобатися, він контролюватиме мене, а я не заперечуватиму, коли він наказуватиме, що я маю одягати, що можу їсти і як проводити час. Тому що їхній родинний бізнес був хитким, а мій батько міг укласти в нього гроші, коли Філіп стане достатньо близьким, а стати найближчим можна, одружившись із його донькою-перестаркою.

Знаю. Мені слід було помітити, що відбувається. Але я стомилася від недільних обідів у батьківському домі, від громадських зборів, на яких була єдиною незаміжньою, від праці, якою займалася від закінчення коледжу, від безкінечних повторів навчальних років. І тому що гадала: заміжжя змінить плин життя. Гадала, воно зробить мене особливою. Думала, це означатиме, що я не була недолугою, потворною і зламаною.

Отже, я відкинула побоювання й одружилася з ним. Вийшла за нього заміж і в мене було весілля, на яке мама вже втратила надію, переїхала до Чикаго, аби жити з ним, сказала собі, що це ознака, свідчення того, що можу бути чимось більшим, ніж мене бачили протягом цілого життя. І нехай я не така вродлива, якою мама хотіла мене бачити, не така приваблива, якими здавалися усі навколо, але для когось стала значущою.

Наразі цього було досить. Досить для мене й Філіпа, аби переконати себе самих, що ми відчуваємо щось таке, що зветься коханням. Але тепер ми цього не відчували. Усього цього більше не було достатньо.

Я, Дімпі й інші жінки пливли хвилями бесіди, в якій я не могла ні на чому затримати увагу. Більшість вечорів я страждала протягом усієї розмови. Увага переключалася на щось інше, я не могла сидіти спокійно, весь час крутилася на стільці, обсмикувала сукню. Зустріч з міс Пайн і учнями нагадала мені, ким я була раніше, а тепер я сиділа тут, соваючись на вишукано-агресивному стільці, відстежуючи кожен крок, що привів до рішення покинути її.

Крутячись у коловерті почуттів, я ставала сердитішою, стриманішою, хотіла бути в тому класі живопису, в одязі, в якому можна вільно дихати, хотіла бути кимось іншим в іншому місці. Коли чоловіки відсунули стільці від столу, я скочила з місця так різко, що мало не вдарила в гостре підборіддя Дімпі, яка схилилася вперед і слухала, що говорить одна з жінок. Філіп не поспішав, і я танцюючим кроком пішла до дверей, аби якнайшвидше сісти в машину, рухатися.

Чарівність Філіпа подіяла, бо коли ми поїхали, він стукав у стелю машини і збентежено кричав. Тедді, очевидно, погодився на гендель. Заплющивши очі, я відчувала, як колеса крутяться піді мною, і уявляла, що їду у потязі геть звідси, у якесь місце, вибране мною самою.

[12] Бладхаунд — порода собак.

[13] «Енні» — славетний бродвейський мюзикл 1977 року, у центрі сюжету якого — дівчинка-сирота Енні, час дії — Велика депресія.

[14] Кантрі-клуб — заміський клуб для обраних з тенісними кортами, плавальними басейнами.