Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Га? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає!

— А хто ж тоді учора вночі так гарно грав?

— О, доцю, не питай!

— А все таки?

— Ой, то, доцю, наш знаменитий…

— Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане!

Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей.

Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку.

— Допомогти? — просокорила запобігливо.

— Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами.

Гм, що ж вони приховують? Хоча… для села може бути незвичайною будь-яка гра на фортеп’яно!..

Але ж школа… Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені.

— У ваших Леськовичах пропадають діти? — підступила якомога обережніше.

— Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? — аж пригальмувала супутниця.

— Але ж… Он і школу закриватимуть…

— А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!.. Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!..

Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше!

А нічна музика — якби тільки й горя!

4. Ку-ку! Привіт!

Зате на підвечірок подали… вареники! Змилосердилась кухарка! Що то — особисте знайомство!

І все ж у животі зосталась незаповнена порожнеча: мстились не з’їдені ще в обід суп і перловка. Бо з трьох вареників — який наїдок?

Бродила таборовим дворищем. Яке тут усе квадратне! Алейки, клумбочки — мов під лінієчку! Над ними — коробочки-корпуси. Мабуть, аби діти краще засвоювали геометричні фігури?

І все ж цікаво, чи дійшов уже лист? Чи пакують уже батьки омріяні ласощі?

Бродила й уявляла, що із замовленого вони покладуть до посилки. Ось тато хоче потішити Софійку пакуночком вафлів. Ось мама переконує, що він зіпсує дитині зуби. Ось дядько Сергій запевняє, що коли в міру, то солодке навіть сприяє натхненню. А Сніжана жартує, що має знайомого стоматолога. Звісно, ніхто не зважає на малого Ростика, який тим часом ухопив цукерку і смокче її разом із обгорткою. Знає Софійка їх усіх як облуплених! Усіх недорогих і рідних!..

Цікаво, а як там… Ні, вона не думає про Вадима! Чи трохи думає? Ну, зовсім трохи: чи, наприклад, помітив, що її немає в місті? Тільки уявити: на прохання покликати Софійку до телефона почує: «А Софійка — в таборі!» Ні, краще так:

«Софійка поїхала на відпочинок!» «Невже? — запитає він. — Чому я про це не знав?» — «Якби ж ти хоч іноді подзвонював їй за останні два тижні!» — сердито скаже мама. А ще ліпше, якщо вона здивується: «Хіба то не через тебе вона щовечора займає телефон, розповідаючи про свої новини? До когось гак жебонить!..» Та коронним номером могли б стати мамині слова: «Можеш подзвонити їй на мобільний!»

Відколи вдома сказали, що комп’ютер — це надто дорого для сімейного бюджету, Софійка, як дочка неегоїстична й ощадлива, почала мріяти про дешевше — мобілку.

У таборі зараз гуртки за інтересами. Софійка ніяк не може визначитися зі своїми інтересами. Що вона вміє? Що любить? Якби клуб любителів читання! Тут, кажуть, є бібліотека, треба якось навідатись. А решта… І з жахом усвідомлювала, що, мабуть, не має справжніх інтересів. Музика? Що знає у ній, крім семи нот і «Місячної сонати»? Малювання? Мала плани, але сьогоднішній день… Це якби вміти малювати, як ось на цьому малюнку! Засліплена своїм сонячним колом, на нього й уваги не звернула! Хтось із юних малярів постара-а-ався!

На асфальті — аж вихлюпував барвистими хвилями сад. Вдалині — якісь будівлі, а на передньому плані гойдаються, мов живісінькі, голівки пречудових квітів! Невже і крейдою можна так правдоподібно зображати?

Хто ж автор? Це справжній талант!