Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Скрадаючись, підняла кришку: далекі від музики люди завжди норовлять бодай побамкати по клавішах. Кришка зі скрипом відчинилась, і Софійчин вказівний палець уже готовий був добути якусь ноту.

— Панні сподобався наш замок?

Палець так і застиг, не породивши звука. Та й сама Софійка, здавалось, отерпла, не здатна була і ворухнутись.

— Розумію, що не дуже… — продовжив голос. — От якби панна завітала років за сто перед цим, була б вельми і вельми подивована!

Урешті палець сіпнувся назад, а рука поворухнулася і легенько, повільно, як у сні, закрила кришку. Навіть задерев’янілий язик здобувся на слово:

— Н-н-ні… Панна й так… Панна й так дуже под… подивована…

Ноги вже оклигали і поволі задкували до виходу.

— В-в-велике е-е… (Як «дякую» по-польськи? Адже Дашківські поляки!) е-е… дзєнькує за гостину!

Це був — так-так! — той самий напівпрозорий хлопчик з довгим волоссям, якого вчора побачила у вікні! Який грав «Місячну сонату»! Це був — слід називати речі своїми іменами — той самий привид!

— Ян-Казимир Дашківський! — ґречно представився незнайомець. — Син Тадеуша й Марії! Для файної панни можна Завтрашній. Так мене кликали мої рідні. А як ся назива панна гувернантка?

— Я не гувернантка! Ви мене з кимось… Я — просто Софія, паничу…

— О, Софі, як чарівно! Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки матимуть її гувернанткою?

Хлопчина щось плутає! Може, хоче доєднати її до когорти привидів? Озираючись на вихід, поспішила перевести розмову на інше:

— А чому ви граєте лише «Місячну сонату»?

— Бо, на жаль, ми з фрау Ґретхен устигли вивчити тільки «Місячну сонату»! Взагалі я до музики не дуже, але ночами тут буває так тоскно!

Ого, тут ще й фрау Ґретхен! Компанія підбирається веселенька!

— Софі, певно, знає, що музика — це як найчистіша вода. Розтаєш у ній, наче цукор у каві, й ніби перестаєш існувати. А отже, перестає існувати й туга! Граю ж так собі…

— Не прибіднюйтесь, у вас дуже гарно виходить! — намагалася задобрити Яна-Казимира-Дашківського-Завтрашнього (плюс ще один непомітний крок до виходу).

— Панна хоче, щоб я заграв? — аж засвітився Ян-Казимир.

— Соф’! — раптом загукала в коридорі Віта. — Ти де? Нам уже пора!

— Дівчата, заквадратюємося: терміново викликає начальство! — гукав і її тато.

— Мушу йти! — Тепер було чим виправдати свою таку жадану втечу. — Прощайте!

— Нехай панна приходить ще! — заблагав Казимир, стаючи вже наполовину прозорішим.

— Але ж я сюди без ключів не зможу зайти! — шукала причини, аби не тривожити більше цього дивного хлопця.

— Хай панна тричі постукає у вікно, в яке вона зазирала вчора: я чекатиму і впущу!

Ти ба, все у нього схоплено!

— Але я не здолаю муру! — продовжувала викручуватись.

— Хай панна прийде з боку ставка! — не здавався новий знайомий. — Від того місця, де ви, купаючись, уперше побачили замок, є в очеретах вузенька стежечка вздовж берега.

Господи, цей Казимир якийсь усевидющий!

Не пригадує, чи ще щось казала: з радістю вилетіла до своїх провідників.