Чи зраджувала вона мене? Ні! Я б це відчув! Я б це відчував і зараз. Можу тільки припустити, що в ній, далебі, прокинулося кохання до когось іншого, і коли вона збагнула, що вже не при силі змінити свою фатальну долю й змінити мене, то вирішила залишити мене назавжди і померти.
— Але ж, батьку, чого вона мене підкинула?
— Я маю лише одне пояснення: вона була затятою католичкою і вважала наш духовний шлях диявольською зблудою, хоча ніколи щиро про це не говорила. Вона хотіла вберегти тебе від цього, а це сталося б тільки в тому разі, якби вона назавжди вирятувала тебе з мого впливу.
Ти — мій рідний син, і в цьому можеш не сумніватися, таки-так. Тільки тебе вона могла назвати Христофором[11], і вже одне це для мене є неспростовним доказом того, що ти — не син когось іншого.
— Батьку, скажи мені ще тільки одне: як її звали? Коли я згадую про неї, то хотів би називати її на ймення.
— Звали її… — батько раптом спав з голосу, мов у горлі йому застрягло якесь слово… — звали її… звали її… Офелією…
Ось я і знову можу виходити на вулицю. Та батько заборонив мені запалювати ліхтарі, ані зараз, ані потім. Я не знаю, чому. Як і раніше, до мене, це робить тепер служанець з міської ратуші. Перше, куди я прямую з тремтінням у серці, — це до вікна на терасі. Однак у будинку щільно запнуто ґардини.
Простовбичивши у сутіску не знати скільки, я стрічаю стару, яка служила у сусідів, і випитую у неї все. Цієї миті все, що я неясно відчував і чого так боявся, стало реальністю! Офелія залишила мене! Стара сказала мені також, що разом з Офелією до столиці дмухнув і актор Паріс. Тепер я знаю також, чого підписав вексель: пам’ять повернулася до мене. Він обіцяв мені, що Офелія не виступатиме в театрі, коли я прироблю йому грошенят.
І вже за три дні він схибив свою обіцянку! Щогодини я ходжу до лавки в саду. Я намагаюся переконати себе: Офелія сидить там і чекає на мене, хіба що вона десь причаїлася, щоб на радощах з криком кинутися мені в обійми! Часом я ловлю себе за дивним заняттям: я рию пісок навколо лавки, взявши в руки лопату з-під паркана, палицю, якийсь уламок дошки, будь-що, що в руку потрапиться, а іноді й просто руками. Земля ніби щось приховує, і я маю знайти це щось. У книгах розповідають про те, що, заблукавши в пустелі, так само, пальцями, знеможені спрагою мандрівці риють глибокі ями в піску. Я вже не відчуваю болю: він, того й диви, мене спопелить. А може, я так піднісся над самим собою, що стражданням уже мене не достати? Столиця лежить за багато верст по річці проти води, то чого ж річка не принесе мені жодної звістки від Офелії? Раптом я розумію, що сиджу на могилі моєї матері і сам не знаю, як там опинився.
Далебі, те ж таки ім’я «Офелія» мене притягує. Чому зараз, у полудневу спеку, коли все дрімає, через Пекарську вулицю до нашого будинку бреде листоноша? Я ніколи не бачив його на цьому кутку міста. Тут немає нікого, кому він міг би нести листа.
Він помітив мене, спинився і заходився переривати свою шкіряну сумку. Я знаю: моє серце розірветься, коли це звісточка від Офелії. І ось я, приголомшений, стою і тримаю в руках щось біле з червоною печаткою.
«Дорогий вельмишановний пане барон!
Якщо Ви випадком відкриєте цього мого листа, заадресованого Христофору, я дуже, дуже прошу Вас, не читайте його! Будь ласка, не читайте і цидулку, до нього докладену: від щирого серця прошу Вас про це!! Якщо Ви не захочете передавати мого листа Христофору, то спаліть його разом із цидулкою. Але хай там як, ні на секунду не зводьте з Христофора очей! Занадто він ще юний, і я не хотіла б бути винною у тому, що він устругне якусь дурницю, коли дізнається не від Вас, а від когось іншого про те, що з Вами — та й з ним — невдовзі станеться. Учиніть, будь ласка, це моє прохання (а я впевнена, що Ви зробите це)!
Щиро Ваша Офелія М.»
«Мій найукоханіший бідолашний, бідолашний хлопчичку! Серце мені підказує, що ти знову здоровий, тож я від душі сподіваюся, що ти мужньо сприймеш те, що я нині збираюся тобі написати.
Я знаю, що Господь ніколи не забуде того, що ти для мене зробив. Я вдячна Богові до скону, що він дав мені можливість направити те, на що ти пішов заради мене. Що тобі довелося через мене пережити, добрий мій, милий хлопчику! Я знаю, що ти не розмовляв з твоїм батьком про моє становище. Я-бо просила тебе нічого йому про це не говорити, і знаю, що ти виконав моє прохання.
Інакше б він натякнув на це, коли я прийшла до вас, аби сказати йому, як ми кохаємо один одного, і щоб попрощатися з ним і з тобою. Тільки ти міг підписати цей вексель! Я плачу від радості і захоплення, що сьогодні можу повернути його тобі!
Я випадково натрапила його на письмовому столі цієї жахливої людини, ім’я якої зі своїх уст уже й не вичавлю. Якими словами висловити тобі мою подяку, мій хлопчику! Що мені зробити для тебе, щоб скласти всю мою подяку! Чи ж може могила забрати ту вдячність і любов, які я до тебе відчуваю!? Я знаю: вони існуватимуть, поки стоятиме світ, і знаю також, що, ставши духом, буду поруч з тобою, супроводжуватиму тебе по всіх усюдах, оберігатиму й застерігатиму від небезпеки, як вірний собака, доки ми, нарешті, не побачимося знову. Ми не говорили про це, бо коли його було нам говорити, якщо ми з тобою весь час обнімалися й цілувалися, мій хлопчику!? Але повір мені: як не випадає сумніватися в тому, що існує Провидіння, так, певна річ, існує і Край Вічної Молодості. Якби я про це не знала, то звідки б взяла мужність з тобою розлучитися!
Там ми знову зустрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися! Там ми удвох знову станемо юними і так вікуватимемо, а час перетвориться для нас на вічне сьогодення.
Хіба що одне мене смутить, але, втім мені й самій смішно! Що ти не вчиниш мою волю і не поховаєш мене біля нашої улюбленої лавки. Але тепер я прошу тебе ще пристрасніше і твердіше, ніж тоді: зостанься на землі в ім’я нашого кохання! Живи своїм життям, я благаю тебе, доки янгол смерті сам не прилетить по тебе, незваний.
Я хочу, щоб ти був старший за мене, коли ми побачимося знову. Тому ти маєш прожити до кінця своє життя на землі! А я чекатиму на тебе там, в Краю Вічної Молодості.
Згніти своє серце; скажи йому, що я поруч з тобою ще ближче, ніж це можливо в житті! Радій, що я нарешті… нарешті вільна — зараз, коли ти читаєш мого листа…
Хіба краще було б, якби ти знав, що я страждаю? А як би я мордувалася, коли б залишилася жити, й словами не передам!
Я лише одним оком глянула на життя, яке відкривалося переді мною, — одним-єдиним. Господи, мені страшно! Краще пекло, ніж таке ремесло! Але я б і його перетерпіла радо, якби лишень у мене була надія, що доскочу щастя і зустрінуся з тобою! Не думай, що я йду з життя, бо не здатна страждати заради тебе! Я роблю це, знаючи: що на цій землі наші душі будуть довіку розділені, де б ми не були… Не думай, що це тільки слова для твого заспокоєння, оманливі надії або якісь химери! Я твердо кажу тобі: я знаю, що переживу могилу і знову буду поруч з тобою!
Я тобі клянусь, я знаю це! Кожен нерв у мені знає це! Моє серце, моя кров знають це! Сотні призвісток говорять мені про це! Уві сні, наяв, у мріях!
Я хочу подати тобі один доказ, що я себе не обманюю. Невже ти думаєш, що мені вистачило б зухвалості писати тобі про все це, якби у мене не було б упевненості? Гадаєш, я змогла б так вчинити?
Послухай мене: зараз, коли ти читаєш цю сторінку, заплющ очі! Я осушу твої сльози поцілунками!
Тепер ти знаєш, що я біля тебе і досі жива!? Не бійся, мій хлопчику, у мить своєї смерті я каратимусь! Я так люблю річку, що коли вже звірила їй своє тіло, вона мене не скривдить. Ат, якби лишень мене могли поховати біля нашої лавки! Я не хочу просити Бога про це, але, можливо, Господь угадає моє наївне дитяче бажання й учинить яке чудо! Він же стільки всіляких чудес учинив, і то значно більших!
І ще одне, мій хлопчику! Якщо це можливо, коли станеш дорослим, сильним і мужнім, будь ласка, допоможи моєму нещасному вітчимові!
Хоча ні! Не бери в голову! Я сама буду поруч з ним і допоможу йому.
[11] У перекладі з грецької «Христофор» — той, хто сповідує Христову віру. Святий Христофор є, крім того, заступником усіх мандрівців.