Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А коли він поклав свою руку на п’яти, то сказав:

— А тут живу я! Бо ноги — це підмурівок, на якому стоїть будинок; це — корінь, і він пов’язує людину з матір’ю-землею, по якій ти ходиш. Сьогодні день, який ступає в слід глибокої ночі твого зимового сонцезвороту. Це день, коли в тобі починають один за одним воскресати мертві.

«І я перший».

Я чую, як він сідає на моє ліжко, і з шелестіння сторінок книги, що її він час від часу гортає, здогадуюся: він читає мені щось з фамільної хроніки, про яку так часто говорив мій батько.

Тоном літаній, які присипляють мої зовнішні чуття і, навпаки, дедалі більше збуджують мої внутрішні, так, що часом почуття бадьорості стає нестерпним, у мене вникають слова:

«Ти дванадцятий, я був перший. Рахунок починається з «одного» і закінчується дванадцятьма. Це таємниця втілення Бога. Ти мав стати вершиною дерева, яка побачить життєдайне світло; я — корінь, який просвічує сили мороку. Проте коли дерево цілком виростає, ти стаєш мною, а я тобою».

Акація — це те, що в раю називається деревом життя. Ще й досі з уст в уста переходить легенда про те, що вона чарівна. Обріж її гілки, її крону, її коріння, застроми її, перевернувши, в землю і побачиш: те, що було кроною, стане коренем, що було коренем, стане кроною. Бо всі її клітини пройняті єдністю «Я» і «Ти». Тому я зробив її символом у гербі нашого роду! Тому й зростає вона, як своєрідна прикмета, на даху нашого будинку.

Тут на землі це лише образ, так само, як усі форми тут суть тільки образи, але в царстві нетлінного її називають першим серед дерев. Іноді в своїх мандрах по той і по цей бік ти почувався старим. Це був я твій підмурівок, твій корінь, твій першопредок. Ти відчував мою присутність.

Обох нас звуть «Христофор», адже я і ти — це одне і те саме.

Я був підкидьком, як і ти, і проте в моїх мандрах я знайшов Великого батька і Велику мати. Малого батька і малу матір я так і не знайшов. Ти ж, навпаки, відшукав малого батька і малу матір. А ось з Великим батьком і Великою матір’ю поки що не пощастило!

Тому я — Начало, а ти — Кінець! Коли ми зіллємось одне з одним, тоді колесо вічності для нашого роду зімкнеться. Ніч твого зимового сонцезвороту — це день мого воскресіння. Коли ти постарієш, я помолодшаю. Що більші злидні посідатимуть тебе, то багатшим буду я. Ти розплющив очі, значить, я мушу заплющити свої; ти заплющив їх, тоді я знову можу бачити. Так було досі. Ми протистояли один одному, як неспання і сон, як життя і смерть, і могли стрітися хіба на мосту сновидінь.

Незабаром усе зміниться. Час прийшов! Час твоїх злиднів, час мого багатства. Ніч зимового сонцезвороту була граничною лінією.

Той, хто не дозрів, той проспить цю ніч або заблукає в темряві. У ньому першопредок опочиватиме в могилі аж до Великого дня Страшного суду.

Одні — ті, кого називають зухвалими і хто вірить лише в тіло і уникає гріхів, боячись кривосудних розмов, — належать до незначних безрідників і зневажають свій рід, іншим просто бракує відваги, щоб вкусити гріха, вони віддають перевагу чистому сумлінню. Але в тобі тече шляхетська кров, і ти хотів скоїти вбивство в ім’я кохання. І вина, і доброчесність мають злитися в одне, бо і те, й інше лише тягар, а обтяжений ніколи не зможе стати вільним, паном, бароном.

Той вчитель, якого називають Білим Домініканцем, відпустив тобі всі гріхи, у тому числі і майбутні, бо він знає все те, що має статися. Ти, однак, уявляєш, що від тебе залежить, чи учиниш ти щось чи ні. Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Але той, хто несе на собі тягар вини або чесноти, як оце ми з тобою, той і досі під владою ілюзії. Звільнитися від неї ми зможемо тільки у той спосіб, про який я тобі розповідав.

Білий домініканець — це височенний верх, який постав з первісної безодні, з прадавнього коріння. Він — це сад, дерева в якому — це ти і я, і такі, як ми. Він — Великий мандрівець, а ми з тобою — малі. Він з вічності зійшов у нескінченність, ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність. Хто переступив межу, той зробився ланкою в ланцюгу, — ланцюгу, складеному з незримих рук, які не випускають одна одну, поки світу та сонця; той відтепер належить до братства, де кожен братчик має своє особливе призначення. У цьому ланцюзі нема двох однакових ланок, які були б схожі одна на одну, так само, як і серед людських істот на землі не існує двох, які мали б однакову долю.

Духом цієї спільності пройнято всю нашу землю. Він неминущий і всеприсутній, він — життєвий дух у Великій Акації. З нього постали релігії всіх часів і народів. Вони змінюються, він сталий. Той, хто став вершиною і усвідомив своє прадавнє коріння, вступає в це братство через досвід містерії під назвою «Розпускання тіла у мечі». Колись у Давньому Китаї учасниками цього таємничого дійства були тисячі і тисячі, але до нас дійшли лише поодинокі свідчення. Послухай, що я тобі скажу! Існує особлива операція, що зветься «Ші-Кіай», себто «Розпускання тіла»; є й інша, яка називається «Кіей-Кіай», тобто «розпускання меча». «Розпускання тіла» — це стан, в якому форма небіжчика зникає з-перед очей, а його «Я» залучається до рангу безсмертних. Подекуди тіло просто втрачає на вазі або зовні нагадує живе. Проте при «розпусканні меча» у домовині на місці небіжчика з’являється меч. Це чарівна зброя, і призначено її на час Останньої Великої Битви. Переказ із вищезгаданої «Книги Меча» каже:

«Коли мертве тіло розпускається, людина вмирає, а відтак знову вертає до життя. Часом голова відпадає й об’являється десь осторонь. Інколи форма тіла зберігається, а кістки зникають. Ті з розпущених, хто піднісся найвище, все сприймають, але ніколи не орудують, інші ж розчиняють своє тіло просто серед білого дня. Вони перетворилися на Летючих Безсмертних. Загориться їм, і вони можуть серед дня ні з того ні з сього зникнути, як роса на сонці.

Одним із таких утаємничених був син-одинак Хоойнана, на ймення Тун-Чун-Хю. Замолоду вправлявся він в особливому диханні, просвітлюючи з його допомогою тіло. Якось погріхували на нього дурно і запроторили у в’язницю. Тоді хлопець узяв і розпустив своє тіло.

Хтось із роду Леу-Пінь-Ху не мав ні ймення, ні прізвища. Коли доба династії Хань стала навзаходи, був він старійшиною Пінь-Ху в Кіей-Кіань. Дідусь практикував мистецтво лікарювання і рятував людей у горі і хворобі так, наче це то не їм, а йому потрібна була допомога. Під час однієї зі своїх мандрівок стрів він безсмертного Чой-Чін-Ші, і той відкрив йому Шлях таємничого буття. Згодом і він розпустив своє тіло, тільки й бачили його.

Я почув, як шелестять сторінки: це предок гортав книгу, а тоді знову звів голос:

«Той, у кого є Червона Книга, рослина безсмертя, хто пробудив дихання Духа і відкрив таємницю того, як оживити десницю, той легко розпустить своє тіло. Я прочитав тобі ці притчі про людей, які розпустили свої тіла, щоб віра твоя зміцніла… бо ж почув ти, що були й інші, які зробили це перед тобою…

З цією таки метою в християнському Євангеліє описується Воскресіння Ісуса з Назарета.

Тепер я хочу розповісти тобі про таємницю руки, про таємницю дихання і про читання Червоної Книги.

Червоною ця книга зветься тому, що, як за дідів-прадідів вірили у Китаї, червоний колір — то колір вбрання найвищого з досконалих, який лишається на Землі для блага всього людства.

І як людина не здолає утямити те, про що говориться в книзі, коли вона лише тримає її в руках і гортає сторінки, не вчитуючись, так і кінець людського життя не піде на пожиток тому, хто не зумів осягнути його сенсу. Для нього події ступають одна в слід іншої, наче сторінки книги, що її гортає рука смерті, і він знає тільки одне: вони безглуздо з’являються і зникають, аж доходить краю книга. Звичайна людина і не підозрює, що цю книгу відкриватимуть раз по раз, доки вона сама не навчиться читати. І доки вона не зможе навчитися цьому, життя для неї являє лише безглузду гру, в якій радість завжди перемішана з горем. І коли людина, урешті, збагне цю таємну мову життя, Дух її оживе і читатиме разом з нею.

Це перший крок на шляху до розпускання тіла; бо ж тіло — це не що інше, як застиглий дух. Тіло розпускається в міру пробудження духу, як крига розчиняється у воді, що ось-ось закипить.

Витоки книги долі кожної людини сповнені сенсу. Проте літери в ній танцюють і плутаються для того, хто не докладає зусиль, аби прочитати її спокійно, слово за словом, таким ладом, як її написали. І всі ті, хто захоплений метушнею, хто палає жадобою, хто дере носа, хто ховається за якийсь обов’язок, хто засліплений ілюзією: їхня доля була б іншою, ніж розповідь про смерть, та й квит.

Та коли хто вже не звертає уваги на мигтіння, гортаючи сторінки, хто більше не радіє і не сумує над цим, а навпаки, як уважний читач, докладає всіх своїх сил, аби зрозуміти сенс кожного написаного слова, йому як обранцю відкриється остання й найвища з усіх книг Червона Книга, що ховає всі таємниці. Це єдиний шлях уникнути в’язниці фатуму. Решта — це лише болісне безглузде борсання в петлі смерті.

Найнещасніші — це ті, хто забув про свободу потойбіч в’язниці. Вони, наче ті птахи, народжені в клітці, раді й жменьці корму і розучилися літати. Для них уже нема спасіння.