Зараз, коли я ходжу по кімнаті, мої коліна досі тремтять од млості, проте бачу, як з кожною годиною здоров’я повертається до мене.
Туга за Офелією крає мене; як би я хотів збігти вниз східцями на терасу, щоб опинившись там, не зводити погляду з її вікна, сподіваючись побачити свою любку бодай краєчком ока.
Вона приходила до мене, коли лежав я, непритомний, у лихоманці, про це розказував мені батько, і це вона принесла мені букет троянд. Я бачу, що батько про все здогадався. Може, вона щось йому виповіла?
Сам я боюся запитати його про це, однак і він уникає цієї теми. Батько не дає й пилині впасти на мене; він вгадує мої бажання і приносить все, що б я не захотів, але серце щемить од сорому і скорботи, щойно він зробить яку ласку, а я раптом згадую, що його зрадив.
Як би я хотів, аби цей підроблений вексель мені лишень намарився у пропасниці! Проте нині, коли в голові моїй розвиднілось, я на біду усвідомлюю, що все це сталось явма. Навіщо і на якийсь кінець я це зробив? Усі деталі вилетіли мені з голови. Я не хочу про це думати! Знаю тільки одне: мені треба якось направити справу, десь заробити гроші, …гроші …гроші, а відтак відкупити вексель.
Моє чоло вкривається холодним потом, як подумаю, що це неможливо. Хіба в нашому маленькому містечку заробиш? Може, його податися в столицю? Там ніхто мене не знає. А що, коли піти в найми до якогось багатія. Адже я готовий працювати на нього день і ніч, як той віл. Але як мені упросити батька відпустити мене до столиці — вчитися? Як йому поясниш, якщо він раз у раз казав мені, що ненавидить будь-яке навчання, крім науки життя? Але ж у мене немає навіть самих початкових знань, ба — школу і ту не скінчив!
Ні, ні, це, звісно ж, годі про це й думати!
Мої муки подвоюються, коли я думаю: невже рік з року і, можливо, назавжди мені не бачити Офелії?
Я відчуваю, як на мене знову наскакує пропасниця на саму жахливу згадку про це.
Цілих два тижні я лежав у пропасниці; троянди Офелії у вазі вже зів’яли. Може, вона вже поїхала?
Від відчаю долоні мої зволожуються. Можливо, квіти були останнім привітом? Батько бачить, як я мордуюся, проте не питає мене, звідки ноги ростуть. А що, коли він знає більше, ніж хоче показати? Як хотів би я відкрити йому своє серце і з усім перед ним звіритись! Але ні! Цього не станеться. От якби він прогнав мене! Я б залюбки його послухав, аби спокутувати свій гріх! Але я знаю: його серце не витримає, коли він про все дізнається. Я, єдина дитина, що її батькові повернула сама доля, підступно скривдив його. Ні, ні, цьому не бувати!
Хай про це дізнаються всі! Хай усі мене пальцями витикають! Тільки він один не повинен нічого знати…
Батько м’яко кладе руку на мій лоб, дивиться в очі з любов’ю і ніжністю і мовить:
«Не бери в голову, мій милий хлопчику! Забудь про все, що тебе мучить. Вважай, що це була пропасна маячня. Скоро ти одужаєш і знову пожвавішаєш!»
На слові «пожвавішаєш» батько запнувся, і я відчув, що він знає, скільки горя і страждань готує мені майбутнє.
Я і сам про це здогадуюсь.
Невже Офелія вже поїхала, а він про це знає? Питання ось-ось зірветься з мого язика, проте я його ковтаю. Мені здається, що я заридаю ридма і звалюся на землю, коли він відповість ствердно. Зненацька він починає квапливо і гарячково бубоніти про все, що могло б, на його думку, розважити мене і направити мої думки на інший лад. Я ніяк не згадаю, коли ж розповів йому про нічні навідини нашого першопредка уві сні чи це було явма? Але, мабуть, колись я таки зробив це. Коли ж ні, чого б він заговорив зі мною на ту ж таки тему?
Ані на мить не замислившись, він звів голос:
«Ти ніколи не зможеш позбутися смутку, доки не долучишся до тих, хто «розпустив своє тіло». Ніхто на землі не зітре написане в Книзі Долі. Сумно не те, що багато людей катується, сумно те, що муки їхні за високим рахунком залишаються безглуздими. Це їм на кару за якесь мерзенство, можливо, вчинене у котромусь із попередніх життів!
Ми можемо уникнути цього страшного закону відплати й покарання, тільки коли сприйматимемо події з думкою: «Все це діється з однією-єдиною ціллю: збудити в нас духовне життя!» Що б ми не робили, у всьому маємо керуватися цим засновком! Духовне ставлення до дії — це все; дія сама по собі — це ніщо. Страждання тільки тоді буде розважним і дасть плоди, коли ми дивитимемося на нього саме такими очима. Повір мені, в цьому разі ти не тільки легше терпітимеш біль, — він швидше стишиться, і за певних умов перетвориться на свою протилежність. Часом те, що діється в таких випадках, межує з чудом, при цьому відбуваються не тільки внутрішні зміни, — якимось дивом змінюється й зовнішня доля. У скептиків таке твердження, звісно, викличе посмішку, проте вони готові кпити з чого завгодно…
Можна сказати, що душа не терпить, коли ми заради неї страждаємо більше, аніж ладні витримати».
«А що слід розуміти під «оживленням десниці»? — питаю я. — Це просто початок духовного розвитку або ж ідеться про якусь іще мету?»
Мій батько на хвилю замислився.
— Як тобі все пояснити? Про це можна говорити тільки за допомогою образів. Як і всі тілесні форми, члени нашого тіла — лише символи певних духовних понять. Десниця — це, так би мовити, символ вправності, дії, творення. Коли наша рука духовно оживає, це означає, що ми стали творцями, творцями «потойбіч», тоді як раніше ми бували там лише уві сні. Так само справа стоїть зі «проказуванням», «писанням» і «читанням». Говорити, з земного погляду, — це щось переказувати, тобто чимось ділитися. Чи зробить з цього свої висновки той, з ким ми ділимося, залежить тільки від нього самого. З «духовною» мовою все не так. Тут ніхто нічого не переказує, бо кому тут щось перекажеш, коли «я» і «ти» там — одне й те саме?
«Говорити» з погляду духовного означає творити. Це магічне зі-з’явища-звання. «Писання» тут на землі — це минуще нотування якоїсь думки. А «потойбіч» писати означає викарбовувати думки на скелі вічності. Тут на землі «читати» — це опановувати сенс написаного. А там, у потойбічному, «читати» — це пізнавати великий незмінний закон і діяти згідно з ним в ім’я єдиної гармонії! Але як на мене, мій милий хлопчику, що, поки ти ще геть не одужав, нам не випадає говорити про такі мудрощі!
— А що, коли ти розкажеш мені про мою матір, батьку? Як її звали? Я ж про неї нічогісінько не знаю! — раптом зірвалося питання з моїх уст.
Було вже запізно, коли я помітив, що роз’ятрив рану в його серці. Розхвилювавшись, він почав ходити сюди-туди по кімнаті і рвав слова.
— Дитятко моє дороге, звільни мене від клопоту оживляти минуле! Вона кохала мене. Так, я це знаю. А я… а я кохав її так невимовно…
Зі мною трапилося те ж таки, що і з усіма нашими предками. Все, що пов’язано з жінкою, було для нас, чоловіків з роду фон Йохерів, мукою і приреченням. Ані ми до цього не привинились, ані наші матері. Крім того, як ти знаєш, у нас завжди народжується хіба один син, і на цьому наш шлюб закінчується, так наче в цьому і полягає єдиний його сенс. Ніхто з нас не був щасливий у шлюбі. Можливо, тому, що всі наші дружини були або занадто молоді, як моя, або значно старші за нас.
Між нами ніколи не було тілесної гармонії. З кожним роком ми даленіли одне від одного. Чому вона пішла від мене? Якби я тільки це знав! Але я не хочу… не хочу цього знати!